Слава ЗСУ!

Наша шляхта через П. Румянцева просила Єкатєріну відкрити військову школу в Глухові, де був великий будинок. Єкатєріна віддала будинок «на дєла палєзниє», а школи не дозволила. Українська шляхта просила у московського уряду в 1760 p., в 1764 p., в 1801 р. дозволу побудувати й утримувати за власні кошти університет в Україні. Звичайно, дозволу не дістала. Аж кбли в 1805 році захиталася сила московської влади, вона, примушена страхом, дозволила українцям побудувати за власні гроші університет у Харкові, але не в Києві. Боялися духа тисячолітніх традицій нашої столиці. (В Московщині всі університети і школи будувалися за державні гроші).

Академія знищена. Середні школи знищені. Лишилися нижчі сільські школи, в яких навчали наші священики і т. зв. мандрівні дяки. Мандрівні дяки — це були учні монастирських середніх шкіл та студенти Академії. Останніх дуже радо наймала наша шляхта на вчителів своїх дітей (особливо, коли їм заборонили москвини вступ до Академії). В Україні сільські школи будували й утримували селяни своїм коштом (звичайно, без жодного наказу згори). Московський уряд заборонив мандрівним дякам вчити, а сільські школи передав під владу єпископів. Указом від 3. V.1783 р. Єкатєріна закріпостила всю решту ще вільного селянства, і наше село скоро так зубожіло, що не могло втримувати вже школи. В Україні одна школа припадала в 1768 році на кожні 746 душ населення; в 1775 році — на 6750; в 1860 році — на 17143; у 1902 році 83% дітей не ходило до школи. «Блаґатворнає вліяніє старшева брата».

«Малая Россія, Ліфляндія і Фінляндія суть провінції, що мають ще старі привілеї. Скасувати ті привілеї всі нараз було б нерозумно, але й вважати ті провінції чужоземними і так їх трактувати є гірше, ніж помилка — є просто дурнота. Ці провінції треба лагідними, непомітними способами змосковщити». Так писала Єкатєріна II в своїй інструкції кн. Г. Волконскому.

В 1917 році розвалилася Московська імперія. Україна, Польша, Фінляндія, Латвія, Естонія, Литва, Грузія, Азербайджан, Туркестан та ін. проголосили свою державну незалежність від Московщини. Весь український народ з нечуваним запалом кинувся відроджувати свої старі вольності. Селяни, не чекаючи наказів згори, стихійно, масово закладають українські школи; українські науковці почали енергійно розбудовувати вище шкільництво та видавати наукову літературу, словники, шкільні книжки тощо. Відкривається кілька українських університетів, кількасот середніх шкіл. Молодь кинулася масово до освіти, до пізнання історії свого народу, історії боротьби України з її найлютішим ворогом — Московщиною. Москвини всіх політичних напрямів включно з демократами і соціялістами зубами скреготали з люті, пам'ятаючи Петрові слова, але вже несила їм була «васпрєтіть», бо ціла Україна горіла в полум'ї збройних повстань проти старого поневолювача, тепер перефарбованого на червоне. Аж до 1930 року боялися москвини відкрито поборювати цей стихійний вибух, зріст українського національного відродження, лише скріплювали свої московські сили в Україні та складали списки «сєпаратістаф, буржуазних нацианалістаф». Підготовившись, москвини по 1930 році вдарили з подесятереною люттю по Україні. Двома великими ударами знищили майже всю нашу національну еліту (процес СВУ та розгром УАН). Засуджено тоді на смерть через розстріл чи повільною смертю в сибірських концентраках майже всіх членів Української Академії наук, великих науковців, як, напр., С. Єфремов, В. Удовенко, В. Підгаєцький, О. Гребенецький, В. Ганцов, И. Гермайзе, Г. Іваниця, В. Дога, К. Шило, Г. Голоскевич, Г. Холодний, М. Кривенюк, В. Страшкевич, В. Шарко, В. Дубровський, М. Кудрицький, А. Барбар, М. Слабченко, Р. Виржиківський, О. Яната, М. Данилевський, В. Керпетченко, О. Курило, О. Синявський, Г. Джиджора, П. Клименко, К. Харламович, В. Щербина, Л. Добровольський, К. Лазаревський, Ф. Савченко, М. Калинович, Є. Тимченко, М. Зеров, П. Филипович, А. Лобода, М. Василенко та інші.

Академіків знищено, але Академію не закрито. Чому? Бо вибух української національної творчости по 1917 році наочно показав москвинам, що царськими методами «васпрєтіть» вони ніколи не поконають України. Пригадали інструкцію своєї цариці Єкатєріни II — «московщити помалу і непомітно».

Москвини побачили в 1917 році, що українець, навіть змосковщений, все ж лишається вдачею, а часом і світоглядом таки українцем, хоч і називає сам себе «русскім» (с. т. москвином). І москвини придумали справді ґеніяльний план: знищивши українську еліту, поставити на її місце «зукраїнізованих» чистокровних москвинів. Чистокровний Москвин, хоч би й перфектно знав українську мову, історію, літературу, а може, і сам би писав лише на українські теми і лише українською мовою і навіть справді щиро любив би Україну, — все ж лишиться до смерти тим, чим він народився, — москвином. Москвином і ЛИШЕ москвином, бо ж різнить нації, і різнить у самій основі, різна духовість. А чужої духовости не можна «навчитися»: вона передається ЛИШЕ Генами. Українізований Москвин в найліпшому разі може бути патріотом України, а це зовсім не те, що є український патріот. У житті ж звичайно таких найліпших випадків є менш як 1%, а 99% «зукраїнізовані» москвини завжди стануть на боці Московщини в її боротьбі з Україною; стануть активно чи пасивно, але на боці москвинів. А ці «зукраїнізовані» москвини для України є далеко, далеко небезпечнішими ворогами, ніж звичайні москвини, бо вони свої промосковські погляди і діяльність аргументують не московськими інтересами, але «науковою об'єктивністю», «солідарністю робітників», «інтернаціоналізмом» і т. п. гарними фразами. А на гачок–принаду таких справді гарних фраз наївні українці дуже легко ловляться, не бачачи руки, що держить вудку. Українізація України московським урядом мала дві мети: виявити і скласти списки української національної еліти і керму національного відродження України передати в МОСКОВСЬКІ руки.