Слава ЗСУ!

Використовуючи цей тимчасовий московський недогляд, українці з неймовірною, просто стихійною силою розгорнули свою національну творчість. Незважаючи на московські перешкоди, українські видавництва подесятерили видання українських книжок (з 365 книжок в 1918 році до 3780 у 1928 році). А головне, то не були лише брошури для простонароддя «Як годувати свиней», а були переклади шедеврів світової літератури, великі університетські підручники вищої математики, механіки, будівництва, біології, фізіології, фізики, хімії і т. п. Українська Академія Наук за дуже короткий час склала понад 30 наукових термінологічних українських словників; заснувала наукові установи для вивчення і розбудови нашої мови, культури, історії, економії і т. п. З'явилися десятки молодих великих талантів в літературі, мистецтві, науці. Збиралися і вивчалися історичні пам'ятки, збагачувалися музеї і бібліотеки. Коротко — Україна почала розгортати свій могутній Творчий Дух. Планована москвинами як підступ українізація почала обертатися в загрозу скінчити панування в Україні московської культури, а звідси цілком логічно і панування їхнє політичне. Прокинулася і почала відроджувати свої тисячолітні традиції старезна НАЦІЯ. Вставали тіні забутих предків: Святославів, володимирів, хмельничан, мазепинців з Великого Льоху, як це бачив віщими очима пророк України. Заносилося на катастрофу московської імперії.

Москвини, зайняті тоді планами світової революції та гашенням вогню селянських повстань, переочили, не догледіли тих невидимих сил, що відроджувалися і нуртували в Україні. Але догледіли їх своєчасно наші жиди. Вони, народившись в Україні, вирісши серед українців, не лише добре знали українську мову, але й, що найголовніше, знали, «чим дихає Україна». Багато з них були шкільними товаришами, особистими приятелями українців, отже, знали досконало їхні думки, мрії, прагнення. Крім того, жиди взагалі в тисячу разів розумніші за москвинів і тому скоро зрозуміли, куди прямує Україна. І вони перші затрубіли алярм; найголосніше і найенергійніше А. Хвиля–Мусульбас, М. Фінкель, Л. Каганович, М. Баліцкій, О. Шліхтер, В. Затонскій та ціла плеяда менших.

Між іншим, цікаве і дуже важливе для нас питання: чому жиди взагалі (с. т. не лише українські) стали на бік Московщини, а не України? Пояснення, мовляв, жиди завжди на боці сильнішого — не вистачає. Пояснення, що жиди внаслідок понад тисячолітнього упослідження і приниження, в силу психологічної реакції схильні до радикалізму — не витримує критики, бо жиди не такі дурні, щоб не розуміти знаного їм факту, що кожний Москвин в глибині його душі є антисеміт, а московський «революціонер» фактично є найчорніший реакціонер. Гарненькими фразами заперечування цього можна обдурити наївного хахла, але ніколи жида. Тут не маємо місця зупинятися над цим питанням, бо воно вимагає окремої, великої наукової праці. Наші науковці її нам не дали і досі, бо для того, крім знань, треба ще мати… велику відвагу.

А. Хвиля (Мусульбас) зі своїми єдинокровцями вдарили на ґвалт. Розтлумачили москвинам, що їх жде в Україні. Москвини, не гаючи ані хвилини, з активною допомогою жидів зчинили ВЕЛИКИЙ ПОГРОМ УКРАЇНИ. Цей погром перевищив у мільйони разів всі погроми жидів у всьому світі за всіх часів накупу. Жиди (в Україні) були ініціяторами, дорадниками і виконавцями та помічниками москвинів у тому жахливому погромі українців. Тому і заслуговують на всі 100% назви ПОГРОМЩИКІВ українців. Цей епітет не прикладається до москвинів, бо він замалий для них, та й москвини рятували свою державу (імперію). Чию ж державу рятували оті мусульбаси, фінкелі, кагановичі? В усякому разі не ізраїльську, до якої українці, будучи самі національно упослідженими, ставилися завжди і ставляться нині з великою симпатією.

По всій Україні, від її столиці, починаючи через усі міста, містечка, села і на малому хуторі кінчаючи, полилася глибокою і широкою рікою українська кров. Почалося тотальне нищення українських «сєпаратістаф», починаючи від президента УАН через десятки науковців, сотки професорів і письменників, тисячі вчителів, кооператорів, десятки тисяч інтелігенції, мільйони селян і на українському пролетаріяті кінчаючи. Гори трупів, океани сліз! Старого Данта не вистачило б списати і тисячну частину того пекла.

Жахливу трагедію 1938 року наші публіцисти представляють як московський спосіб зломити лише спротив колективізації в Україні. Перше — це є неправда, бо в 1933 році далеко більше як половина господарств уже була в колгоспах, а решта селян була вже так стероризована, що ледве чи могла ставити спротив. Та головне те, що це пояснення виявляє цілковите нерозуміння авторами ані СУТІ, ЄСТВА боротьби України з Московщиною, ані історичної ТЯГЛОСТИ московської політики.