Слава ЗСУ!

Але ж так ставився царський, дворянський, буржуазний уряд, а «дємакратічєская Расія»… законом Врємєннава Правітєльства від 20.111.1917 дозволяє вживати українську мову лише приватним установам, і то лише в трьох губерніях. Іншими словами, знову забороняє українську мову в школах і адміністрації.

Але ж то знову уряд, а поступове, ліберальне, демократичне, соціялістичне московське суспільство за пару століть не піднесло ні одного голосу протесту проти переслідувань всього українського, в тому числі й української мови. Гірш того! ВСІ московські політичні партії, включно з «інтернаціоналістичними» московськими соціялістами, скрайньо ВОРОЖЕ ставилися до ідеї навіть культурної лише автономії України (див. їхні програми та резолюції з'їздів). А. Ґєрцен ніби визнавав право України на деяку автономію, але з тих мотивів, що гноблення українців відштовхує їх від Московщини, а негноблення зміцнить приязнь до москвинів. Московський письменник І. Аксаков домагався арешту і виселення на Сибір П. Куліша за те, що той писав українською мовою. Божок московського поступового суспільства В. Бєлінский так писав про Т. Шевченка: «Цей хахлацький радикал написав два плюгавства (це про «Сон» та «Кавказ». — П. Ш.). Можливо, віра може зробити з Шевченка мученика за свободу, але здоровий розум мусить дивитися на Шевченка, як на віслюка, дурня і паскуду. Він є ворогом всякого поступу. І що то за література, що дихає простацтвом мужицької мови та дурнотою мужицького розуму! Його заслали на Кавказ в солдати. Мені його не шкода; якби я був суддею, я би присудив не менше» (В. Бєлінскій. «Полнає сабраніє сачінєній»). Коли українці звернулися до М. Горького за дозволом перекласти його твори на українську мову, то М. Ґорькій відповів: «Мені здається, що переклад на українську говірку (в оригіналі — «нарєчіє». — П. Ш.) не потрібний. Мене дуже дивує, що є люди, які не лише закріплюють відмінності говірок, але й намагаються зробити говірку «мовою», та й ще пригнічують тих москвинів (в оригіналі «вєлікаросав». — П. Ш.), які опинилися меншістю на терені тої говірки» (його лист від 7. V.1926 р.). Ще інший популярний московський соціялістичний письменник пише: «Пощо відроджувати допетровську епоху (с. т. часи перед Петром І. — П. Ш.), пощо гальванізувати українську говірку, яка вже покрилася порохом. Українські письменники хочуть конкурувати з московськими, а виходить, що вони лише їх невдало мавпують» (Ф. Гладков. «Цемент»). Тепер москвини називають таке ставлення братньою допомогою поступового московського суспільства. Що більше! Ані моргнувши оком, брешуть просто в очі, що В. Бєлінский, М. Ґорькій були найбільшими ентузіястами української мови і приятелями Т. Шевченка. Направду, нема меж московському нахабству.

«Присплять, лукаві, і в огні її, обкраденую, збудять», — пророкував пів сотки літ перед 1917 роком Т. Шевченко. Так і сталося. Приспали москвини дурманом соціялістичних фраз нашу інтелігенцію, яка і допомогла москвинам накласти старе московське ярмо на Україну. Ярмо далеко тяжче за царське.

Але не могли москвини приспати національний інстинкт нашого селянства, і вся Україна запалала вогнем збройних селянських повстань та запеклої скритої боротьби з окупантом. В 1917–22 рр. москвини ще пробували здушити силою українське національне відродження, але скоро переконалися, що несила їм. Та москвини пам'ятали історичний досвід та заповіт своїх царів: коли несила — пробуйте взяти хитрістю, обдуріть. Отже, проголосили «українізацію України» та НЕП (нову економічну політику). Мета їх була: 1) заспокоїти розбурхану селянську стихію тимчасовими уступками; 2) обдурити тою «українізацією» українську інтелігенцію, завертаючи її енергію з шляху політичного визволення на шлях аполітичного культурництва (старого беззубого т. зв. «українофільства»); 3) виявити і скласти списки активних «сєпаратістаф».

Москвини ніколи не цікавилися дослідити глибше «украінский вапрос». У своїй зарозумілості вони зодовольнялися поясненням, мовляв, те все «украінскає» є планова інтрига Австрійського Генерального Штабу; мову українську видумав М. Грушевський; «сєпаратізмам» заражена лише маленька жменька міхновських, донцових та галицьких студентів і т. п. самообдурюванням (див.: А Волконскій. «Істарічєская правда і украінафільская прапаґанда»; або Й. Кулжінскій. «А зараждающєйся так називаємай маларасійскай літєратурє», або Obolenskij S. «Ukraine a Russian Land»). Тому вони злегковажили українську національну творчість 1920–их років, задовольняючись меншими утисками, як, напр., не платили платні українським науковцям та учителям (члени УАН у 1924 році одержували місячно 10 центів (на америк. гроші) платні місячно; не давали паперу на українські видання; не давали приміщень для українських установ та шкіл; толерували запеклий спротив українізації з боку місцевої адміністрації і т. п.