Слава ЗСУ!

Москвини вдарили Україну значно глибше в 1933 році. Метою погрому 1933 року було підрубати КОРЕНІ української нації.

ЗЕМЛЯ в її фізичному і метафізичному розумінні є ОСНОВОЮ кожної нації. З рідної землі черпає свої фізичні і духовні сили нація. А найближче за інші стани стоїть до своєї землі (фізично і духовно) стан селянський, рільничий. Він її культивує не лише фізично, але й метафізично. Він був основником нації і донині є її основою. Для України, в зв'язку зі змосковщенням нашого міщанства (інтелігенції), це має особливе, навіть вирішальне значення. Ніхто інший, а власне наше селянство врятувало і перенесло через століття жахливих руїн майже неушкодженим все те, що називається українською національною культурою. А вона не є примітивна, як думають наші нещасні інтелігентські фелаги, які і донині її не знають (не знають навіть мови). І найкращою ілюстрацією цього твердження є наше народне мистецтво у всіх його виявах і формах. Тепер деякі (лише деякі) наші мистці відтворюють його, сягаючи аж до трипільської доби. І чужинці–мистецтвознавці оцінюють ці твори вище за твори сучасного мистецтва. Наші народні пісні буквально зачаровують чужинців–музикологів і здобувають перші нагороди на міжнародних змаганнях. Культура, що її врятувало наше село від забуття, стала невичерпною, золотою криницею, з якої повними пригоршнями черпали не лише наші мистці, музики, але й науковці. Наукові словники, що їх склала УАН, в цілості основані на матеріялах, зібраних науковими експедиціями по глухих наших селах, с. т. там, де не досягали впливи московської мови.

В націях, які не втратили чи здобули рано свою державну незалежність, творцем їхньої сучасної культури було місто. Місто було творцем нашої культури й у нас, коли ми мали свою незалежну державу за скитської, сарматської, київської імперіяльної, гетьманської діб. Але тепер ми щойно починаємо відбирати наше місто від москвинів, і ще довго наше село мало бути джерелом національної творчосте нашого міста. Москвини зрозуміли (чи жиди їм витлумачили), що поки вони не висушать цього джерела, поки не змосковщать українського села, доти воно буде висилати до міста, на місце розстріляних, все нові і нові українські національні творчі сили. Знищити це джерело, запаскудити нашу золоту, національну криницю московським калом («культурою») - змосковщити наше село — це є найголовніша мета вже 40–літнього нищення нашого селянства.

Раніш творців української культури москвини просто розстрілювали та вимордовували по концентраках. Тепер дещо змінили методу їх нищення. Молодь, що втекла з села до міста і одержала середню освіту (а це ж найенергійніші і найздібніші), зі шкільної лави негайно запроторюють до Казахстанів, до копалень, колгоспів на повільне нищення (знидіння) цих потенціяльних творців української культури. Отже, нищать їх, заки вони ще не наробили москвинам шкоди, заки не створили якогось українського незнищенного національного твору, якогось нового політичного «Кобзаря». Направду, царі виглядають дурниками у порівнянні до цієї ґеніяльної методи.

Погром 1933–37 років був погромом НАЦІОНАЛЬНИМ на всі 100%. Спротив колективізації — це був лише параван, димова заслона. Не було ані погрому, ані штучного голоду на Дону та Приволжі, хоч донські козаки (москвини національно) та німецькі колоністи також ставили спротив колективізації. Також доказом є, що москвини не винищували тих жидів чи москвинів, які брали активну участь в українізації. Нищили лише за те, що прізвище кінчалося на -енко.

Нинішня трагедія України не є в тому, що вона зруйнована матеріяльно. Трагедія в тому, що наші батьки та діди не встигли зібрати й увіковічити в друкованій та інших формах те казково велике культурне багатство, що його створила наша нація протягом тисячоліть. Із змосковщенням нашого селянства безповоротно загинула більшість не записаних своєчасно наших національних скарбів, особливо мовних. Тому з подесятереною любов'ю мусимо зберігати і шанувати те, що врятовано, а в першу чергу чистоту української мови. Інакше проклянуть нас з тисячолітніх могил і з тисяч теперішніх могил її творці — наші предки. А предківська спадщина важить, дуже важить. Так дуже, що найгірші, найпідліші в світі варвари — москвини не можуть вже понад двіста років її знищити. І ніколи не знищать, якщо ми самі не збайдужіємо до неї.

І власне за цю спадщину наших предків, а не за що інше нищили москвини нашу еліту і селянство. В 1930 році москвини зробили публічний фарс суду над членами СВУ та СУМ (Союз Визволення України і Союз Української Молоді), сподіваючись, що вони будуть публічно каятись і відрікатися від своїх ідеалів. На тім «суді» були прокурорами: П. Міхайлік (жид), Ахматов (жид), Якимишин, Биструков (москвини); оборонцями були: Ратнер (жид), Віноґрадскій (жид), Ідєловіч (жид), Обуговський (жид), Юровіцкій (жид), Вознесенская (жидівка), Потапов (москвин). Для декорації додали ще кількох безсловесних малоросів, навіть на голову суду призначили вірного малороса А. Приходька. На тім «суді» оборонець Рівлін говорив: «Хто сидить на лаві підсудних? Прокуратура каже: вороги. Суд каже: вороги. І ми, оборонці, кажемо: вороги». Сподіванки москвинів, що підсудні будуть каятися, не сповнилися: з 45 обвинувачених членів СВУ та СУМ ані один не покаявся, не відрікся своїх поглядів. Кару смерти одержали: акад. С. Єфремов, акад. И. Гермайзе, акад. В. Ганцов, акад. О. Гребенецький, акад. В Підгаєцький, акад. М. Кудрицький, акад. А. Барбар, акад. В. Удовенко, проф. В. Чехівський, проф. В. Дурдуківський, проф. О. Чернявський, письм. Ніковський, письм. Л. Старицька–Черняхівська, студ. М. Павлушків. На повільне вимордування по тюрмах і концентраках засуджені: акад. Г. Іваниця, акад. В. Дога, акад. К. Шило, акад. 3. Маргулис, акад. Г. Голоскевич, акад. Г. Холодний, акад. М. Кривенюк, акад. Страшкевич, акад. В. Шарко, акад. В. Дубровський, акад. М. Слабченко, проф. К. Туркало, проф. А. Болозович, проф. П. Єфремов, проф. В. Шепота, проф. М. Лагута, учит. Ю. Трезвинський, учит. М. Токарівська, учит. А. Заліський, учит. М. Білий, учит. Біднова, учит. Й. Карпович, учит. Т. Слабченко, учит. К. Панченко, священик о. М. Чехівський, адвок. К. Товкач, коопер. П. Близнюк, кооп. М. Ботвинський, директ. В. Отамановський, письм. М. Івченко, студ. Б. Матушевський.