Слава ЗСУ!

За часів польського повстання 1831 року наша шляхта знову на заклик царя поставила 8 полків, які москвини так само поспішили здемобілізувати. В обох випадках наша шляхта обмежилася до лояльних протестів. Думки використати скрутне положення імперії для повстання не було.

В 1855 році під час Кримської війни кілька мільйонів наших селян повстали і організували так звану Київську Козаччину на терені мало що меншім за середню європейську державу. Селяни думали використати скрутне становище Московської імперії, щоб скинути московське ярмо. Ані одна людина з нашої еліти не взяла в тому зриві участь (П. Шамрай).

За все XIX ст. пролунав лише один–єдиний голос, що кликав до повстання і боротьби — голос Т. Шевченка. І навіть його громовий голос не збудив нашої еліти, а лише злякав її, і вона на ціле століття втекла від «політики» до легального збирання етнографічних матеріялів.

В XIX ст. в Европі поширився великий культурний рух — романтизм. Европейці почали енергійно досліджувати минуле своїх народів, їхню культуру, мову, історію. Цей рух перекинувся і в Україну. До нього в Україні долучилася ще одна обставина, яка примусила українців зайнятися своєю історією. Справа в тому, що аж до 1783 року московський уряд не визнавав нашу шляхту за справжнє «дворянство» (московську шляхту). Оскільки ж із титулом дворянина пов'язувалося право володіти землею і кріпаками, наша шляхта мусила доказати своє шляхетське походження, інакше опинилася б скоро в стані московських кріпаків (чимало з тих, що не доказали, справді опинилися пізніше в стані кріпаків). Звідси виникла практична потреба вигребати з попелу забуття українську історію. Тоді з'явилася ціла низка історичних праць (В. Рубана, Ф. Туманського, Г. Граб'янки, А. Чепи, Г. Полетики), які невідомий автор синтезував в «Історії Русов». Питомою рисою тих історичних праць, поруч ґлорифікації українського минулого, є підкреслена лояльність до Московської імперії. (Указом 1856 року Московський уряд визнав дворянський титул і права: на Правобережжі лише 587 особам з 109121 претендентів; на Поділлі лише 83 з 48545; на Волині 72 з 31411 (М Слабченко. «Матеріяли до економічно–соціяльної історії України»).

В Европі романтизм породив національні літератури і літературні мови. В Україні ж, в умовах дикої московської шовіністичної деспотії, годі було й думати про широко закроєне дослідження нашого народу, його культури, зокрема, мови. Московський уряд наказував своїм губернаторам в Україні пильно слідкувати (і записувати) за життям, навіть приватним, тих українців, які збирають предмети української старовини. Такі обставини, а головне, помосковщення нашої еліти спричинилися до повстання дивогляду, незнаного в інших народів, патріота одночасно двох ворожих взаємно націй; тип якого охрещено не менш дивоглядним іменем «українця–українофіла» (порівняйте, наприклад, француз–франкофіл). Ці «українофіли» обмежилися збиранням етнографічного матеріялу і на цьому полі зробили дуже велику і дуже потрібну працю. Проте вони мали повну можливість зробити вдесятеро більше.

На основі зібраних матеріялів вони бачили, що український народ є дуже культурний, має славне героїчне минуле, має високорозвинену мову, багатшу за московську чи польську, має великі, надзвичайно глибокі традиції і т. д. Українська кров дала їм духову силу не втопитися в московському духовому багні і дала їм сміливість вимагати культурної автономії України. І тут вийшли наверх фатальні для України наслідки тисячолітньої біологічної селекції менш вартісного елементу. Від доби українофілів аж по сьогоднішній день, як величезне млинарське жорно, налягло і придушило все життя нашої нації, просто прокляття України — КАРЛИКУВАТІСТЬ І КОРОТКОЗОРІСТЬ НАШОЇ ЕЛІТИ. Погляньмо, наприклад, в царину нашої мови.

Українофіли домагалися української мови в школі й адміністрації. Але у них не вистачило розуму зрозуміти, що перш, ніж це вимагати, вимагати вживати свою мову, — треба її мати. Українська народна мова, безперечно, є найбагатшою мовою з усіх європейських народних мов, але ж навіть у ній бракувало модерної наукової та технічної термінології. Українофіли не те що її, але навіть граматики, усталеного правопису не мали (в Галичині аж до XX ст. йшла трагікомічна боротьба за пару букв).

Українські меценати давали десятки тисяч рублів на бурсу чи Народний Дім у Львові, але на найголовніше, на ОСНОВУ нації, на її МОВУ (словник) знайшли лише 3000 руб., що їх дав М. Костомаров. Неймовірна короткозорість і карликуватість думки. Бо ж мали і філологів тоді, і гроші.