Слава ЗСУ!

Тим часом москвини розтрубили широко по Україні, що Директорія «продала Україну французьким капіталістам». Директорія впала в паніку, бо ж та провокація ставила під знак запитання її соціялістичність. Уряд С. Остапенка негайно змінено на ультрасоціялістичний Б. Мартоса (автора слів «або соціялістична, або жодна Україна»).

Один із соціялістичних міністрів пише: «Для нас, соціялістів, не є природнім воювати з комуністами… Маємо спільного ворога: А. Дєнікіна, Польщу, Антанту… мусимо бути в контакті з червоною (с. т. лєнінсько–московською. — П. Ш.) армією» (С. Гольдельман. «Листи про Україну»). Інший соціялістичний лідер каже: «Війна між УНР і Совєтською Московщиною (Росією — в оригіналі) була одною з найболючіших сторінок революції» (П. Христюк. «Замітки і матеріяли»).

Ну, а коли війна з москвинами була неприродня, то, логічно, природнім було співжиття з ними. І. Романченко, І. Мазепа, П. Феденко, М. Вікул, А. Степаненко поставили вимогу С. Петлюрі перейти на «радянську платформу», с. т. капітулювати; ще перед тим визначні члени УЦР соціялісти М. Полоз, О. Шумський, М. Любчанко, Є. Неронович перейшли до москвинів і працювали в Україні. Вони повідомили своїх однодумців в уряді Директорії, що вся Україна хоче української, але й рівночасно радянської влади, а крім того, московська влада в Україні тепер у такому критичному стані із‑за масових селянських повстань, що москвини радо підуть на переговори, але не з Директорією, яка вже цілком втратила кредит довір'я народу, але з таким урядом, який стоїть за радянську систему.

Тоді Армія була єдиною реальною силою, отже, без її згоди, с. т. без згоди її Головнокомандувача С. Петлюри, соціялісти нічого не могли вдіяти. І вони протягом місяців атакували С. Петлюру делегаціями, меморандумами, переконували його в потребі почати переговори з москвинами, прикриваючи свої вимоги фіґовим листком «на основі визнання самостійности України», ніби не знали, що москвини воюють, щоб знищити ту самостійність, а ніщо інше.

Та С. Петлюра від своєї військової розвідки знав справжні політичні мрії нашого народу (селянства) і розумів мету москвинів, тому переговорювати не хотів. Щоб його примусити, спробували поставити його перед доконаним фактом.

М. Грушевський, В. Голубович, Іс. Мазепа, А. Степаненко, О. Жуківський, С. Вікул, П. Феденко (лідери соціялістичних партій) зробили державний переворот 22.ІІІ.1919 в Кам'янці, створивши з себе владу під іменем Комітет Охорони Республіки. Ця влада призначила новий уряд: В. Чехівський — прем'єр, А. Левицький — внутрішні справи, П. Холодний — освіта, П. Христюк — народне господарство, Г. Сиротенко — військо, Г. Нянчур — фінанси, І. Паливода — пошта, телеграф, В. Лихолишенко — земельні справи, С. Карпинський — закордонні справи, А. Данилевський — державний контроль.

«Комітет» видав відозву до України, в якій писав, що: «… має вступити в переговори з Директорією (с. т. з найвищою владою України. — П. Ш.) з метою негайного припинення переговорів з Антантою і розпочаття їх з Радянським Правітельством України (Іс. Мазепа. «Україна в огні і бурі революції», Т. І). А на першому засіданні «Комітету» ухвалено: «Коли ж Директорія не погодиться, то вона повинна зректися влади, і тоді Комітет повинен почати переговори сам» (Іс. Мазепа. Там само).

Одночасно (43.ІІІ.1919) їх однодумець, командант Запорізького корпусу О. Волох (той самий, що вже раз зрадив Україну), який, напевно, був у змові з ними і, цілком ясно, на їх доручення зробив військовий переворот. Він заарештував у Вапнярці команданта військ тої частини фронту ґен. А. Колодія та його начальника штабу полк. С. Вишківського. І не чекаючи на нікого, створив совєтський «Ревком», проголосив «універсал», яким визнавав «Радянський уряд України», а Директорію оголосив «врагом народа», не гаючись підписав з москвинами перемир'я на фронті і почав сам переговори з «прем'єром» Радянської України X. Раковським (телеграфом).

Та інші впливові соціялісти (Шимонович, Воропай) і державні урядовці в Кам'янці не визнали нової «влади» і повідомили Директорію, яка перебувала тоді в Рівному. Член Директорії П. Андрієвський вислав до Кам'янця сотн. В. Хомадовського з наказом заарештувати змовників і злідвідувати замах. В. Хомадовський ув'язнив цілий той новий «уряд». Члени Директорії П. Андрієвський, А. Макаренко, Є. Петрушевич вимагали суду і відповідної кари за державну зраду, але м'який С. Петлюра помилував колишніх своїх однопартійіців (С. Петлюра виступив із соціял–демократичної партії") і наказав звільнити заарештованих.

У нас панує вираз (навіть переконання), що ми програли боротьбу 1918–1921 років за національне визволення України. Ні! Не програли, але навпаки — виграли. Програли війну, а не боротьбу. Україна не програла, але виграла. Перемогла Україна, а не Московщина (Польща). Перемогла, бо НЕ СХИЛИЛА НАЦІОНАЛЬНОГО ПРАПОРА, прапора державної незалежносте. Більше того! Піднесла його на височінь, де його не досягне ніякий ворог.