Слава ЗСУ!

З попелу забуття, з бруду драгоманівства, із зради яничарства вигребла наша свята Армія у 1918–1921 роках «огню іскру великого». Вигребла велику ЖИВОТВОРНУ ідею — ідею КРИВАВОЇ БОРОТЬБИ, і вона росте, мужніє, набирає щораз більше на силі. В XX ст. до 1917 р. Україна була літературною, етнографічною тямкою. Тепер вона є одною з великих міжнародних сил. Звідки такий казковий зріст?

З крови БОРЦІВ, що впали в БОРНІ, НЕ СХИЛИВШИ ПРАПОРА, що НЕ ЗРАДИЛИ СВОЄЇ ІДЕЇ, не пішли на жодні переговори з ворогом.

Якби не було Крутів, Базарів, УСС, армії УНР, СС, чотирикутників смерти, зимових походів — не було б ОУН, УПА. Не було б навіть УССР, а лише «Юг Расеі» без жодної української школи, без жодного українського часопису. Так не сталося, бо з полеглих на полі БОЮ в 1918–21 роках десятки тисяч борців ВОСКРЕСЛИ в 1939–45 роках у сотнях тисяч нових борців. Воскресають 40 мільйонів. ВОСКРЕСАЄ НАЦІЯ.

НАЦІЯ РОСТЕ ЛИШЕ В БОРОТЬБІ, І ЛИШЕ У ВАЖКІЙ БОРОТЬБІ, безкомпромісові, не йдучи на жодні переговори з ворогом. Заманити на переговори, схилити на компроміс, а так взявши в свої руки, примусити ПРОВІДНИКІВ боротьби ВЛАСНИМИ руками подерти жовто–блакитний, визнати вселюдно згубність для України (для України, не для Московщини) ідеї української державної незалежносте; визнати безглуздя боротьби з Московщиною і всім московським — це був направду, диявольськи ґеніяльний план В. Лєніна на знищення нашої національної еліти. А відрубавши нації голову, вже легко обернути народ на рабів.

Якщо б переворот у Кам'янці 22.ІІІ.1919 вдався, то В. Лєнін мусив би нагородити шедро, дуже щедро їх. Бо влада москвинів в УССР стоїть не на московських танках, артилерії, НКВД, але на тичинах, сосюрах, чубарях, кириченках. До них прагнули (байдуже, що несвідомо) прилучитися чехівські, мартоси, мазепи, феденки, голубовичі, степаненки, ткаченки, їм же ність числа інших соціялістів (грушевські, винниченки, христюки таки прилучилися). Це є глибше значення Кам'янецької зради.

Цього значення не розуміли змовники та їх товариші соціялісти ані тоді, ані не розуміють ще тепер. Та, не розуміючи, мабуть, підсвідомо відчувають цю свою і цілої України трагедію, бо намагаються тепер її затушувати, подати як малий, малозначний інцидент. Вони пишуть (див. «Енциклопедію Українознавства»), що «Комітет Охорони Республіки» створено на те, щоб урятувати місто Кам'янець від паніки й анархії. Мала дитина могла б ліпше збрехати. Бо ж: 1) чи для такого маленького завдання треба творити цілий УРЯД, включно з міністром закордонних справ? (Своїх міністрів Комітет назвав «комісарами, бо тоді міністри в СССР називалися комісарами); 2) чому ж назвали «Комітет Охорони РЕСПУБЛІКИ», а не «Комітет Охорони Кам'янця»? 3) А що ж означають слова, надруковані у відозві Комітету і записані до протоколу його нарад: «…метою Комітету є, щоб Директорія почала переговори з Радянською Владою, а якщо Директорія відмовиться, то Комітет буде переговорювати». Чи це все лише для попередження паніки в малому місті? Якщо на таку маленьку брехню не вистачило розуму тепер, то що ж можна сказати за їх державницький розум тоді?

За тих хаотичних часів революції, коли «земля переверталася і небо падало», збойкотовану всім світом, окружену підлими хижаками ззовні і зсередини Україну міг вивести з хаосу лише такий ґеній, як Великий Богдан. Ніхто не винить діячів УНР, Директорії та її урядів, що вони не народилися ґеніями. Але навіть за тих умов здоровий духово провід міг, якщо не опанувати цілком хаос, то принаймні не збільшувати його. А властиво ніхто інший, як Директорія та її уряди збільшували хаос. Бачачи той хаос, прем'єр Іс. Мазепа, одного разу питав другого прем'єра Б. Мартоса: «А що ж роблять міністри?». Б. Мартос лише рукою махнув, кажучи: «Ех! Які там, до чорта, міністри!». Ця більш як вимовна оцінка прем'єром своїх міністрів говорить сама за себе.

Як за УЦР так і за часів Директорії наші горе–діячі витрачали 99% свого часу на балаканину. Скликалися при кожній нагоді і без нагоди «державні наради», на яких багато говорилося і нічого не рішалося (див.: Іс. Мазепа. «Україна в огні…»). Армія ж голодувала, без чобіт, одягу танула, як сніг на сонці. Ще скорше танула кількість «діячів». Кожний з них намагався дістати якусь державну посаду…за кордоном. Звичайно, перевагу мали свої, соціялісти, хоч би й не знали жодної європейської мови чи справи, яку мали так провадити. Мільйони грошей змарнувала Директорія на численні місії за кордоном. Чимало з них не дали грошового звіту донині. Чи мало з них компрометували Україну за кордоном гірше, як вороги. Як щури з корабля, що має затонути, тікало найбільше тих, що «душу і тіло клали за Україну» в патріотичних промовах до свого «темного» народу, кидаючи його напризволяще без проводу. Одними з найперших втекли НАЙВИЩІ провідники: голова Директорії В. Винниченко і президент Республіки М. Грушевський. Втекли в найкритичніший для нації час. Лишилася горстка таких патріотів, як, напр., Ісаак Мазепа (потім він пішов разом з Армією в зимовий похід).