Слава ЗСУ!

Ще 50 років тому кожна, більш–менш самовистачальна економічно держава могла добре жити і поступати в повній ізоляції від решти світу. Америка аж до 1914 року трималася доктрини Дж. Монро (політична ізоляція від решти світу) і добре на тому вийшла, бо, відгороджена від усього світу двома океанами, могла спокійно присвятити всі свої сили, час і багатства своєї землі на внутрішню розбудову своєї держави. Раніш, щоб охоронити свою державу від нападу сусідів, вистачало побудувати на її кордонах твердині та обсадити їх своїм військом. Раніш Америка навіть і того не робила, бо її охороняли два океани та бритийський флот.

Тепер же та сама Америка мусить будувати свої твердині (бази) буквально по цілому світу. А щоб мати ті свої бази на чужій території, треба знати історію, політичні ідеали, культуру, економіку психологію і т. п. того народу на чиїй території хочете бази мати. І не лише про цю територію, але також і про сусідні. Коротко — цілий світ у всіх проявах життя. А до цього долучається ще одна обставина — модерна війна вимагає сирівців майже з усього світу.

Державний провід мусить знати ВСІ ці чинники, оцінити їхню вагу, укласти глобальний план, стратегію боротьби своєї нації за ліпше місце під сонцем. Таке величезне завдання несила одному чи навіть кільком, хоч би й найґеніяльнішим мужам, схопити і здійснити. Лише знавець, висококваліфікований фахівець, що присвятив все своє життя вивченню даної ділянки, може дати більш–менш правдиву відповідь, пораду, і то лише в межах своєї ділянки, а не інакшої. Таким чином, теперішні президенти та міністри примушені сполягатися на фахові поради великого штабу фахівців з усіх царин життя. Інакшими словами — державні проблеми рішають не міністри, але міністерські фахівці. Міністри, парламенти обернулися в гумову печатку (див.: J. Burnham. «The Managerial Revolution».).

Часи, коли міністром залізниць був лікар, а міністром здоров'я — адвокат, минули. Абсурдність цього анахронізму бачить тепер і середньошкільник. Партійна система тримається ще силою традиції, інерцією та силою «темних сил», зацікавлених в ослабленні держави.

Натомість з кожним роком посилюється вага і голос професійних організацій, напр., в Америці (ЗСА) нині нема ані одної професії, члени якої не були б організовані в професійний союз. Уряд уже не вирішує важливої справи, не порадившись з лідером тої професійної організації, яку та справа зачіпає. Роль уряду помалу сходить до ролі координатора (в інтересі цілої нації) часто розбіжних інтересів окремих професій. Керівництво ж життям у межах даної професії є в руках лідерів професійної організації. Організовані не лише робітники, але й роботодавці.

Отже, бачимо, що не людські теорії кабінетних реформаторів, але саме життя, с. т. закони, що їх встановив Творець, указують нам на вихід з банкрутства сучасної соціяльно–економічної і політичної системи. Та й звичайний, здоровий, не скалічений «ізмами» розум каже, що потреби людей даної професії, обставини їх життя, засоби поліпшити його знають найліпше за всіх самі члени тої професії, отже, цілком логічно парламент націоналістичної держави має складатися не з безробітних інтелігентів чи професійних «політиків», як є тепер, але з делегатів професійних союзів.

Цю вимогу скріплює і напрям еволюції нашого економічного життя. В сучасній, суперкапіталістичній і одночасно глибоко демократичній Америці (ЗСА) керівництво індустрією є в руках найманих фахівців, а не власників, якими є тисячі уділовців, а між ними і самі фабричні робітники. Фабричне робітництво ВЖЕ починає брати участь у керуванні фабрикою (в Німеччині це вимагає державний закон). І, не забуваймо, цей процес іде природнім, еволюційним шляхом, без жодних революцій в ультракапіталістичній Америці, де соціялізму і понюхати нема де.

Йде природнім шляхом, бо індустрією керують не доктринери, які начитались усяких кабінетних теорій, але керують люди, що свої знання здобули довгою життєвою практикою, досвідом. Багато директорів великих американських фабрик не мають ніяких дипломів. На директорські пости поставило їх саме життя в процесі селекції, конкуренції кандидатів. В Америці (ЗСА) ніколи не питають претендентів на яку посаду (включно з найвищими) про їхні дипломи, не питають навіть, ЩО претендент знає, лише питають, ЩО він уже ЗРОБИВ у тій галузі. Тому і створилася відповідна форма запитання: «What experiance do you have?» — «Який досвід маєте?» Що ж дивного, що американська індустрія, платячи своїм робітникам втричі більшу платню, все ж успішно конкурує з країнами, які платять своїм робітникам втричі меншу. Ось що значить у сучасному житті закон натуральної селекції шяхом конкуренції.