Слава ЗСУ!

Християнство почало поширюватися в Україні задовго до офіційного охрещення Володимиром Великим. Рільнича культура, як ми вже згадували, породжувала ідеалістичний світогляд з глибокою вірою в Творця і Його закони. Отже, в своїй глибшій суті культура наших прапредків була наскрізь просякнута ідеями та ідеалами, що їх пізніше пояснював людям Син Божий. Ані археологія, ані фольклор не подають навіть натяку, що наш нарід будь–коли в праісторії приносив людські жертви богам, нема навіть переконливих вказівок на те, що наші прапредки приносили жертви кров'ю тварин. У скитських могилах знайдено кістяки забитих слуг і жінок, але вони не були жертви богам, а пішли разом з паном служити йому на тім світі (жінки часом добровільно).

Найстарші історичні звістки арабських, грецьких, римських письменників цілком ясно говорять про високу мораль та глибоку релігійність наших прапредків від скитської доби і далі. На глибину тої релігійности наших прапредків вказує той факт, що вони не мали жрецької касти ані капищ. Очевидно, праукраїнець звертався безпосередньо до Бога зі своєю примітивною, але щирою молитвою, яка ніколи не потребувала і не потребує зовнішньої офіційної обрядовости. Коротко — український нарід від перших днів свого народження протягом довгих тисячоліть, був у сталій, безпереривній єдності з Творцем усього того казково–чудесного і гармонійного життя природи, що його бачив він у своїй рільничій діяльності. Тому‑то і прийняв він християнство з подивугідною легкістю, швидкістю і щирістю — явище не знане в історії інших поганських народів.

Якщо можна так висловитися, праукраїнець був фактично християнином ще задовго до приходу Сина Божого на землю. Глибоким християнином був українець від світанку своєї праісторії і лишився ним по сьогоднішній день. Тому наш нарід ніколи не знав ані одної духової кризи, які завалили Єгипет, Персію, Елладу, Рим. Не знає її й донині. Говоримо про простий нарід (власне — селянство), а не про відірвану від свого народу інтелігенцію.

«Є закон, за яким сильні є слабші за слабих, а слабі — сильніші за сильних. Жменька греків розбила незчисленні полки Дарія; маленький Рим розбив велику Картаґену; «якобінська наволоч» — коаліцію європейських володарів. На світових насильниках помстилася перевага сили меча над силою духа; перевага могутности державної над могутністю культурною. Всі світові хижаки показалися залізними велетнями на глиняних ногах — кожного з них розбив маленький камінь, що впав з великої Гори Божої — Сіона» (Д. Мєрєжковскій. «В тіхам омутє»).

В цьому і є вся таємниця невмирущости нашої нації. Ні один інший нарід не приніс стільки жертв кров'ю, як наш, від праісторичних часів донині. Зникли чи змаліли до маленьких народів Великий Єгипет, Велика Персія, Велика Еллада, Великий Рим, а Україна стоїть і стоїть на тій самій землі вже понад 5000 років. Ба, більше! Стає чинником (може, вирішальним), що спричиниться до нового відродження ідеалістичної культури людства.

Ось що значить духова єдність нації з джерелом Найбільшої Сили — Богом. Лише в єдності з Духом Святим, лише від Нього черпає свій творчий дух нація.

«Погляньмо очима віри, як крізь сучасне життя і в минулих тисячоліттях іде похід нації. Підносяться й упадають великі культури, великі держави, великі заміри. Українська нація з її свідомістю минулого, з її характером, з її мораллю є в тім поході. Провидіння дало їй призначення, і українець мусить знати, що і в його житті і в житті нації (української) віра врятує тих, хто вірить. Віра в Того, Хто створив і дає людям індивідуальні, різні обличчя, а націям — різні дороги (Ю. Липа. «Призначення України»).

Тут мусимо зупинитися на проблемі, що її трагічно–фатально не розуміє більшість нашої еліти, легковажить меншість і свідомо викривлюють наші яничари. Ця проблема набирає особливо великої ваги й саме тепер по жахливому, не чуваному в історії світу спустошені москвинами цієї царини нашого національного життя — царини релігійного життя, життя нашої Церкви. Проблема ця — т. зв. відокремлення Церкви від держави.

Ця проблема ускладнюється ще й новим підступом москвинів. Вони, побачивши безнадійність викоренити в українців релігійність, вжили хитрішого підступу (аналогічно до підступу в мовній політиці). Сучасний безбожницький уряд московської імперії СССР протегує церкву в Україні. Лише яку? Московську, а всі інші нещадно нищить. У себе в Московщині той же уряд не протегує своєї московської церкви (поки що), лишень вживає її як знаряддя у своїй закордонній політиці. Москвини хочуть поставити релігійних і національно свідомих українців перед проблемою: йти до Церкви — це йти до москвинів, бо є лише московські церкви в Україні. Отже, якщо релігійність переможе, то стають на шлях омосковлення. Якщо націоналізм переможе, то стають на шлях атеїзму. В обох випадках — перемога москвинів. Примітивному, безбожницькому розумові москвина несила зрозуміти причин реліґійности загалом, а української зокрема, тому вони не розуміють безнадійносте і цього підступу. Але безнадійносте щодо національно свідомих українців, а для скалічених 40–літнім омосковленням може стати великою перешкодою в їх національному пробудженні. Власне на них москвини і покладають надії.