Слава ЗСУ!

Посол Леопольда І А. Мейерберґ у своїх «Оповіданнях» (1654 р.) пише: «Балачки московської аристократії низько простацькі, гидкі для культурної людини. Головна тема їхніх балачок та гумору — це очорнювання інших, плітки та обмови і примітивне хвальство. Брехати москвини вміють з неймовірною безсоромністю та нахабством: ані трохи не почервоніють, коли зловите їх на брехні. Московські міністри вживають всіх можливих і неможливих способів, щоб обдурити, представити за ніби дійсний факт, думаючи тим скрити свої наміри в переговорах з чужинцями (те саме в СССР. — П. Ш.). Московські торгівці та ремісники фантастично нечесні; злодіїв та шахраїв повно на кожному кроці, і вони ходять безкарно» (A. Meyerberg. «Relazione», 1661).

Свідчення Д. Флетчера повторює слово в слово 100 років пізніше австрійський посол Н. Корб. Він пише: «Вся московська нація є в рабстві; всі і кожний без різниці стану, включно з міністрами, є рабами. Найвищі вельможі підписують свій лист до царя «твій холоп і раб… Івашка, Петрушка і т. п.»; якщо підпише Іван, Пьотр, то стратить своє життя. Москвини переконані, що ціла їхня країна з усіма багатствами і всіми людьми є приватна власність царя. І він має божеське право робити, що захоче і з маєтками, і з людьми. Ці люди необтесані, грубі, без найменших моральних засад. Пристойної поведінки не хочуть учитися від чужинців. Ця нація, народжена в рабстві, стає скаженою при найменшому проблиску волі. Покірні, коли загнуздані і в ярмі, вони самі визнаюсь себе за рабів царя. Вони визнають, що їхній цар має всі права на їхнє майно, на їхнє тіло і життя. Цю міру вони прикладають і до інших народів. Чужинцям, що опинилися в Московщині, москвини накидають ярмо, що його самі носять, і вимагають від чужинців бути такими ж рабами, як і вони. Якщо чужинець пробує втекти з Московщини, то, спіймавши, вони карають його як «бєґлава», с. т. раба, що втік від власника.

Члени вищої верстви, хоч і самі раби, на нижчих від себе дивляться з величезною пихою, поводяться з ними, як з рабами. Не маючи найменшої культури, вони ошуканство вважають за верх мудрости. В брехні вони не мають меж ані найменшого сорому. Основи людських звичайних чеснот є такі чужі москвинам, що у них сама підлість вважається за високу чесноту. Ця нація має таку нелюбов, ненависть до свободи, що протестують проти свободи і всіх благ, що свобода приносить. Москвини так звикли до свого рабства, що ледве чи коритимуться доброму і мудрому монархові, який обмежився б властивими йому функціями і не втручався б у приватне життя підданих на кожному їх кроці. На приятелювання і приязнь москвини дивляться виключно з погляду користе для себе. Московські солдати мають звичку жорстоко і з власної волі бити ув'язнених, знущатися з них і всякими способами катувати. Серед москвинів завжди і всюди можна знайти за гроші фальшивих свідків. За пару рублів Москвин складе фальшиву присягу на св. хресті і Євангелії. Навіть у турків нема такого гидкого і добровільного самопониження перед вищими і такої жорстокости перед безборонними» (J. G. Korb. «Diarium itineris in Moscoviam Perillustris», 1701). Пізніше навіть самі москвини писали:

То земной єдєт бог, То атєц наги казніть нас ізволіт, І на уліцє сколька там била талпи: Ваєводи, баярє, манахі, папи, Мужикі, старікі і старух і – Все пред нім павалілісь на брюхє…

А. Толстой

Данський посол Й. Юст у своїх спогадах (1712 р.) пише: «Хоч тепер москвини намагаються мавпувати культурні нації, і хоч вони і переодягнись у французькі шати, і хоч виглядають назовні ніби цивілізованішими, як раніш, але кожний з них залишився і понині тим, чим він був, — варваром і рабом. Коли москвини сваряться, то навіть аристократи плюють один одному в обличя і прозивають «вор», «машеннік» (злодій, шахрай). На офіційному святкуванні, що його робив цар Пьотр, найвищі вельможі понапивалися, як свині, горлали щосили, свистали, звертали, плювали один на одного, лаялись найогиднішими словами і т. п. так, що присутні чужоземні дипломати мусили втікати за першої можливосте. У стосунках з москвинами єдино помагає тверда мова: мусите вживати грубої, гострої, простацької мови, тоді вони піддадуться; коли ж говорите до них ввічливо — нічого не дістанете. Всі і все обкладено величезними податками. Суд можна легко купити, навіть найвищий, заплативши канцлерові А. Мєншикову 20–30 тисяч рублів, з яких цар бере свою пайку» (J. Just. «Mémoires», 1712).