Слава ЗСУ!

Так! Москвини ті самісінькі за часів Івана IV, за часів А. де Кюстіна і за наших часів. Це підтвердив і лідер московських соціялістів — демократ А. Кєрєнскій в 1950 році, коли він повторив слово в слово святу московську догму, догму всіх часів: часів Івана IV, Пєтра І, Єкатєріни II, Нікалая І, Лєніна: — «Ліпше тиран, ніж розподіл нашої імперії». Цей авторитетний голос московської демократії однодушно підтвердили і щодня підтверджують своєю діяльністю всі московські партії, угруповання, організації: інтернаціоналістичні, соціялістичні, демократичні, наукові, мистецькі, літературні, включно з Московською Церквою. Яким же бездонним ідіотизмом є — на тлі цього — бараняча віра українських демократів: мовляв, московський народ є невинний, мовляв, він також страждає під тиранією царів і большевиків. Як бачимо, навіть сторонній чужинець А. де Кюстін ще 115 років тому бачив і розумів те, чого не бачать і не розуміють наші національні євнухи–кастрати навіть тепер. Чужинці ж і тепер бачать непереривну від часів Івана III тяглість, тотожність московської психіки, культури, політики. Напр., американець В. Бедел–Сміт.

В. Бедел–Сміт був американським амбасадором в СССР. Книжку А. Кюстіна перевидано (англійською мовою) в Америці в 1952 р.

Передмову до того видання написав В. Бедел–Сміт. Він пише: «Читаючи книгу А. де Кюстіна, написану в 1843 році про імперію Нікалая І, я думав, що читаю про СССР 1943 року. В такій мірі була їх неймовірна тотожність, хоч розділяє їх час понад сто років» (вільний переклад). В. Бедел–Сміт сам написав книжку про своє амбасадорство в СССР. В ній читаємо: «Основа большевизму є чисто московська. В. Лєнін та Й. Сталін розбудували цю основу (большевицьку) на столітніх традиціях деспотичного самодержавства московських царів. Совєтська політика — це подружжя старого московського імперіялізму з молодою комуністичною ідеологією. А фактично большевизм є цілком тотожній з московством» (вільний переклад за: W. Bedell‑Smith. «Му Three Years in Moscow»).

Те саме пише колишній комуніст американський проф. В. Чемберлен: «Чим довше жив я в СССР (а він жив там 15 років, знає московську мову й історію. — П. Ш), тим більше мене вражало те, з якою великою силою стара царська адміністративна теорія і практика вдержалася в СССР. Численними нитками, паралелями, часом дивними, часом смішними, часом зловіщими зв'язана автократія царів з автократією совєтською. Я переконаний, що можна далеко більше і ліпше пізнати дух і реальне життя СССР, простудіювавши добрий підручник історії Московської імперії, аніж порпатись у промовах совєтських лідерів та їхніх статистичних числах. Найяскравішою ланкою між старою і новою Московщиною є абсолютно новий характер держави з його невіддільними наслідками — цілковитим невизнанням і глумом над правами людини. Короновані автократи минулого і некороновані автократи теперішні вбивали і висилали ненормальну, на погляд європейця, кількість людей. Дух передреволюційних жидівських погромів воскрес у ліквідації «куркулів» (українців. — П. Ш). Новий націоналізм в СССР є чисто московський. Всі нові ордени і медалі носять імена московських національних героїв. Українські гетьмани, татарські хани, грузинські князі — національні герої немосковських народів підозріло забуті… Коли порівняємо СССР з Московщиною часів Пєтра І, то аналогій знайдемо, як грибів по дощі. Читаючи книжку «Руская фабріка в прошлам і настаящєм» М. Туган–Барановского, я із здивуванням знайшов там цілу купу конкретних проблем, що їх намагався рішити Пьотр І тоді, і ті самісінькі проблеми намагається вирішити Й. Сталін тепер. У XVIII ст. Пьотр прикріплював до фабрик робітників на 10 років. Й. Сталін прикріплює на ціле життя. Товари, що їх виробляли московські фабрики XVIII ст. були дуже дорогі і дуже поганої якости. Тепер те саме. Щоб поліпшити якість товарів, тоді рубали голови директорам фабрик. Тепер їх розстрілюють. Пьотр будував за державні гроші фабрики і віддавав їх багатим людям — на догідних умовах сплати їх — не питаючи їх згоди; навіть накидав силою («А буде волею не похотят, то неволею»). Ясна річ, така фабрика оберталась у державну установу. Тепер в СССР ВСІ фабрики є державні установи. Вдержати чужинецького фахівця тоді можна було лише великою платнею, бо чужинці не могли витримати дикунства та бюрократизму московського життя. Точнісінько так і тепер в СССР. Тоді чужинці мусили жити відокремлено від москвинів (в «нємєцкай слабадє»). Тепер в СССР вони живуть у ще гіршому відокремленні. Тоді за чужинцями постійно слідкувала поліція. Тепер за кожним чужинцем в СССР йде тінь агента ГПУ. В договорі Д. Рузвелта про визнання СССР є пункт про право американців мати свого священика в Москві. Абсолютно ідентичний пункт є в договорі Московщини з Німеччиною у XVIII ст. Тепер чужинецькі амбасади примушені урядом СССР купувати харчі не за совєтські рублі, а за валюту. Те саме було і 200 років тому. За царів «ґнілой Запад» був улюбленим кличем т. зв. «слов'янофілів». Цей самісінький клич посилено втлумачують у голови московської молоді тепер. Месіянізм передреволюційної Московщини — III Рим знайшов свою нову форму в III Інтернаціоналі. За Петра І і його попередників Московська держава робила внутрішні позики, яких ніколи не повертала і за які ніколи не платила процентів. Так само і в СССР. Саме тоді, коли совєтський уряд заборонив чужинецьким кореспондентам відвідувати голодові райони, я прочитав біографію Б. Годунова і здивувався, читаючи такий заступ: «Б. Годунов думав, що можна побороти чутки про голод мовчанкою. Він думав, що можна заховати аж надто очевидну правду офіційними запереченнями. Найбільше він боявся, щоб не дізналися про катастрофу за кордоном. Для того він організував «багаті» походи перед вікнами чужих амбасад в Москві. В 1603 році було заборонено по містах виходити на вулицю в лахміттях. Балачки з чужинцями також були заборонені, щоб хто–небудь не «прабалталса», с. т. не сказав про голод. Цей уступ з історії подій в 1603 році може бути слово в слово описом подій 1933 року. Московські державні урядовці тікали за кордон в 1664 р. (Г. Катошихін), а також тікали і в 1929 р. (Г. Бєсєдовскій), і обидва написали книжки про жах і маразм московського життя і політики… У 30–х роках XIX століття московський уряд засудив заочно на каторгу проф. В. Печеріна за те, що він не хотів повернутися з‑за кордону до Московщини. Тепер уряд СССР засудив за те саме і на ту саму кару сотні нових печеріних. Син канцлера В. Ордин–Нащокіна втік у 1660 р. до Ґданська, щоб там учитися. Тоді, як і тепер в СССР, вся родина відповідала за переступ кожного свого члена. Канцлер В. Ордин–Нащокін мав бути покараний на смерть, цар Алексей відклав кару на якийсь час, наказавши батькові привести на «родіну» сина живого чи мертвого. Тисячі людей в СССР загубили своє життя виключно тому, що члени їх родин втікли на еміграцію за кордон. Цар Іван IV (1530–1584) не дозволив виїхати за кордон московці, яка одружилася з данським послом у Москві. У листі до данського короля Іван IV мотивував: «В нашому царстві нема звичаю віддавати вільних людей у рабство. Ця жінка є уроджена московка, і тому ми не можемо віддати її в рабство до Данії». Найпалкіша фантазія не може уявити собі такого цинізму володаря держави, в якій не було ані одної–однісінької вільної людини. За часів останньої війни до Москви приїхало чимало англійських, американських та інших фахівців. Деякі з них поженилися з московками. Уряд СССР не дозволив виїхати за кордон тим жінкам разом з чоловіками, мотивуючи тим самим, що і Іван IV, лише в інших виразах. Заборонив, незважаючись на те, що стосунки між СССР і Заходом були найбільш приятельські і москвини дуже потребували допомоги від західних держав.