Слава ЗСУ!

Переконаний монархіст, французький маркіз А. де Кюстін в 1839 році поїхав до Петербургу, де його приймали бенкетами. Прийняв навіть сам імператор Нікалай І і довго з ним розмовляв. Повернувшись до Франції, А. Кюстін написав книжку про москвинів. Москвини і нині скаженіють, коли згадаєте їм про цю книжку. Нікалай І не шкодував грошей французьким авторам, щоб вони написали про москвинів щось протилежне до А. Кюстіна чи бодай негативно скритикували його книжку. Тут зреферуємо з неї скорочено і уривочно дещо лише.

«Від часу, коли я побував в Московщині, я бачу дуже чорне майбутнє Европи. Я думаю, що головним призначенням Московщини є покарати інвазією здрібнілу культуру Европи. Та східна тиранія загрожує нам, і ми впадемо її жертвою, якщо наші (європейські) роздори та несправедливості роблять нас заслуженими такої кари». Кремль — це витвір, безперечно, надлюдської істоти, але істоти зло- творної. СЛАВА В РАБСТВІ — це є алегорія Кремля. Це диявольське спорудження цілком надається на мешкання постатей з Апокаліпси. В архітектурі Кремля все має символічне значення. Темні кремлівські церкви з їх вузеньким склепінням нагадують льохи. Це — мальовані в'язниці, а палати кремлівські — це позолочені темниці… Цю твердиню збудував не Іван IV, але він в ній народився, там помер і туди повертається його дух. Кремль — це капище деспотизму — збудували італійські архітекти. Вони будували всюди, але ніде не створили щось подібного до Кремля. Це пророчий дух Івана III збудував палац для тирана — свого онука… На дні душі московського народу дикунська байдужість до святости слова, до щирости почувань, до справедливосте закорінена глибоко, як і брехня у всіх його вчинках і поступованнях. Інші нації ненавиділи тиранію, московська ж любить її. Цей нарід вважає покору за найвищу чесноту, тому і зберігає тиранію для своїх нащадків. Де інде Івана IV вважали б за потвору, що її виригнуло пекло, і огида до нього жила б в наступних поколіннях. А у москвинів навпаки: тиранія Івана IV викликала у них подив, пошану і любов до нього. Коли він вмер, то ціла московська нація — включно з дітьми закатованих ним жертв — щиро оплакувала його смерть. (Так само і смерть В. Лєніна. – П. Ш.). Політична слухняність у москвинів є якимось просто релігійним культом. Своїх не обмежених нічим володарів (самадєржцев) вони називають ласкаво, пестливо «батюшка» і вірять у свого «батюшку» далеко більше, як у Бога. Плазуючи біля ніг тирана, із сльозами благають його, щоб він зберіг те, що зненавидів би кожний нарід. Із сльозами і любов'ю заприсягаються коритися його тиранії. Заприсягаються ВСІ: вельможі і жебраки, великі і малі, всі стани — вся нація. Благають, бо передчувають, що безладдя, яке повстане у них без тирана, зруйнує їхню імперію рабів. Направду, цей нарід любить рабство більше, ніж інші народи люблять свободу. Не то свободу, але й навіть звичайну лагідність москвин вважає за слабкість і охоче кориться жорстокості, вважаючи її за силу. Нічого, крім страху, його не обеззброює. Єдиною спонукою їхньої діяльносте є страх і користь… В Московщині не існує середини між тираном і рабом. Як не дивно, обидві риси знайдено в кожного з них. Кожний москвин є тиран і раб в одній особі… їхня веселість виглядає гірше за смуток. Вони, як діти чи дикуни, живуть настроями; вранці забувають, що планували зробити вчора, порох та дим, хаос та небуття — це все, що може виникнути в москвина… москвин сполучує скрайню пиху із скрайньою зневірою у власні сили; назовні пиха, а всередині стурбоване рабство. Це я бачив у кожного москвина. Взагалі, у москвина зовнішність є всім, а зовнішність у них найбільш облудна, як будь‑де інде. Тому кожного, хто піднесе цю фальшиву маску, москвини вважають своїм найгіршим ворогом. (Слушно! — П. Ш.). Все життя, у всіх його проявах у цій країні (Московщині) є суцільною змовою проти правди. Москвини вважають зрадником кожного, хто не є брехуном; вважають державною зрадою заперечення брехні. Історія країни є власністю царя, і він змінює її, як хоче; він щодня роздає своєму народові історичні правди, оброблені відповідно до вимог того дня (чи не про СССР писав А. Кюстін понад 100 років тому? – П. Ш). У Троїцькому монастирі, крім безліч прерізного гробацтва, була книгозбірня. На всі мої довгі прохання показати її, я діставав вперту відповідь: «Це заборонено».

Коли я казав москвинам, що їхні ліси зле зберігаються і їм колись забракне палива, то вони сміялися з мене, бо в канцеляріях їхніх міністерств точно записано, скільки кожна губернія має лісу, і той рахунок показує, що їхні ліси безмежні… на папері (Чи ж не совєтське планування врожаїв? — П. Ш.). А. Кюстін прочитав у «Пєтєрбурґскіх Вєдамастях» (4.ІІІ.1837) і переповів у своїй книзі, що рязанська селянка виказала владі свого сина, що втік з війська, і за це цар нагородив її срібляним орденом Анни з написом «За пильність». А. Кюстін далі пише: «В серці московського народу повно розхристаної амбіції, яка не знає меж. Така амбіція може затруювати лише рабські московські душі. Московська нація є істотно загарбницька, пожадлива внаслідок злиднів. У рабському упокоренні вона наперед покутує надію поширити тиранське панування на інші нації, яких славу і багатство вона сподівається загарбати. Ця надія розважає її в її ганьбі, і, щоб змити з себе ганьбу рабства, нарід рабів мріє про панування над світом. Москвини обожають не імператора Нікалая І, а пана нації, нації амбітнішої за свого імператора… Московщина дивиться на Европу, як на свою здобич, яка раніш чи пізніш — через наші роздори — може бути їхня. Московщина розпалює і роздмухує в Европі анархію в надії скористатися зіпсуттям, нею викликаним, для своєї мети: це історія Польщі, розпочата на велику скалю… В Петербурзі казали мені: «Европа вступила на шлях, яким ішла Польща; Европа виснажується через свій порожній лібералізм в той час, коли ми, москвини, стоїмо могутні власне тому, що не маємо ваших європейських свобід. Ми потерпимо в ярмі деспотизму, але колись ми примусимо інших заплатити за наше приниження (рабство)»… Далі пише А. Кюстін таке: «В Московській імперії уряд панує над всім життям, але нічого не животворить. Московські матері мають більше причин оплакувати народження дитини, ніж її смерть… москвини визначаються хіба тим, що вміють мавпувати; їм цілком бракує винахідливости, цілком бракує духа творчости. Це є суспільство імітаторів, а коли людині несила створити свого, лише може мавпувати, то її «творчість» обертається в карикатуру. Москвини не дали нічогісінького до світової скарбниці людського духа. Не дали навіть і ті москвини, яких вони назвали «вєлікімі», бо й ті «великі» лише копіювали європейців. Москвини мавпують лише форми європейської культури, а духа тої культури вони не приймають, бо він є надто чужий їм. Не маючи сили створити щось своє власне, мавпуючи чуже бездушно, механічно, москвини створили під назвою «русская культура» лише карикатуру культури. Правда, у фальшуванні, у підробці москвини мають великий хист… Навіть релігія у москвинів не є прагненням людської душі. їхня релігія вийшла з царської канцелярії, щоб тримати порядок у державі. Московські священики були, є і будуть завжди ніким іншим, лиш поліцаями, вбраними в іншу від світських поліцаїв уніформу (напр., священики в СССР. — П. Ш.). Про московську національну гордість — церкву св. Васілія Блаженнава в Москві А. Кюстін каже: «Країна, де подібна будова зветься місцем молитви, не є Европою; це Індія, Персія, Китай, а люди, що йдуть вклонитися Богові до цієї строкатої скрині, не є християнами». Пригадаймо, що цю самісіньку думку висловлює і наш Т. Шевченко. Він записав до свого «щоденника»: «Війшов я до притвору (московської церкви. — П. Ш.) і з перестраху спинився. Мене перестрашило якесь препогане чудо–диво, намальоване на трьохаршинній дошці. Спочатку я думав, що це індійський Ману чи Вішну заблукав до християнського храму… В самому Богослуженні (московському. — П. Ш.) показалося мені щось тибетське чи японське… Сьогодні велике свято в християнськім світі — Петра і Павла, а тут колосальна пиятика з цього приводу» (Т. Шевченко. «Дневнік»). Послухаймо далі А. Кюстіна. Він каже: «Та було б несправедливо винуватити імператора в нещастях москвинів чи в хибах московського уряду. Бо ж сили монарха не вистачило б, якби він захотів людяно керувати своїм нелюдяним народом. Москвини оправдують і схвалюють нелюдяність і злочин, якщо те відповідає інтересам і бажанням їхньої країни. Московщина далеко більш подібна на татарський Сарай, ніж на грецьку Візантію… Я подав дещо з царювання Івана IV тому, що москвини наших днів є такі самісінькі, як і за Івана IV. Щоб належно оцінити європейську свободу, треба пожити в тюрмі, що називається Московщина. Кожний, хто пізнав життя в Московщині, буде задоволений з життя в будь–якій європейській державі, під будь–яким європейським урядом» (Переказано скорочено за: A. L. de Custin. «Journey of Our Times»).