Слава ЗСУ!

Другий приклад — це славний московський революціонер, анархіст М. Бакунін (1814–1886), емігрант в Европі і дуже активний в європейських революційних акціях. З нагоди роковин польського повстання 1863 р. він казав: «Скрізь, де з'явиться ім'я Расії, воно однозначне з брутальним гнобленням і ганебним невільництвом». А на Всеслов'янському Конгресі в Празі 1848 р. він остерігав делегатів, щоб не шукали місця в Московщині. Тоді він казав їм: «Ви хочете життя, а в Московщині знайдете лише тишу смерти. Ви домагаєтесь незалежносте і вільного руху, а в Московщині існує лише рабський послух. Ви прямуєте до воскресіння, піднесення, світла й свободи, а в Московщині існує лише смерть, темнота і рабство. Якщо ви підете до Московщини, то впадете до могили всякого національного життя, всякої свободи». Тогочасні московські енкаведисти схопили Бакуніна в Дрездені і привезли «на родіну», де посадили до тюрми. Пізніше (в 1851 р.) М. Бакунін покаявся і написав цареві сповідь. У ній закликав царя стати на чолі слов'янства і почати панслов'янську боротьбу проти поневолення слов'ян німцями. В тій своїй сповіді він писав: «Хоч я маю демократичні переконання, але я завжди в глибині своєї душі обожнював Вашу Величність, часто мимо своєї волі. Обожнював, бо Ви єдиний з усіх монархів Европи зберегли вірність манаршому покликанню. Я бажаю, щоб Росія була республікою, але не з парламентом. Я ніколи не захоплювався європейським лібералізмом, конституційними формами; навпаки, я завжди погорджував ними, бо бачив їх наслідки у Франції, Німеччині і на Всеслов'янському Конгресі в Празі. Я твердо вірю: Росія (с. т. Московська імперія. — П. Ш.) потребує сильної диктаторської влади, влади не обмеженої ким–будь або чим–будь (скорочено з: H. Kohn. «Panslavism»).

Був примушений? Ні! Ці самі думки він повторював кілька разів у своїх листах до приятелів. Та і царі ніколи не примушували каятись, як це роблять тепер червоні царі. Хто каявся тоді, то каявся добровільно, щиро, як каявся Булатов, О. Бєстужев, М. Муравйов і чимало інших (напр., Ф. Достоєвскій). А, властиво, і те «каяння» М. Бакуніна не було ніяким каянням. Не було, бо ж його «анархізм» був ніщо інше, як старий московський деспотизм. Це він і підкреслив аж тричі у своїй сповіді. Республіка БЕЗ парламенту, АЛЕ 3 диктаторською, ніким і нічим не обмеженою владою. Один з найбільших московських деспотів, Нікалай І, на думку М. Бакуніна, «єдиний, що зберіг вірність монаршому покликанню»; іншими словами, для М. Бакуніна монарше покликання — це деспотизм. Тому‑то він, дійсно, щиро признався, що в душі обожанював Нікалая І, будучи «анархістом». У того московського «анархіста» просто проснулася московська душа, яка прагнула і тужила століттями за нічим іншим, лише за деспотизмом. В XIX ст. деякі москвини (декабристи, западнікі, соціялісти, ліберали) були «скочили в гречку» європейських ідей, але як тільки тверде життя вдаряло їх по голові, вони вмить «пратрєзвлялісь» (опам'ятовувалися) і йшли за покликом своєї національної душі. Це і занотувала історія в своїх анналах. Перша московська конституція прожила лише 10 днів (за Анни), а друга — лише 10 років (за Нікалая II).

Европейська аристократія, шляхта і середній стан на всякого роду державних радах чи своїх з'їздах завжди намагалися абмежити самодержавство своїх королів. Англійський парламент не лише обмежував, але навіть і скидав з трону своїх королів. Щось цілком протилежне бачимо в Московщині. Московські Земські Собори завжди своїм завданням і метою скликання ставили, власне, скріплення самодержавства, тому‑то вони і збиралися лише під час ослаблення самодержавства — під час династичних криз. Саме за часів династичних криз 1608 р., 1773 р., 1825 р., 1917 р. московський народ бунтувався, отже, за часів ослаблення, але ніколи за часів твердої, деспотичної влади. Европейці послаблення влади королів використовували, щоб обмежити їх права. Москвини, навпаки, — бунту валися, щоб посилити владу царя. Чому такий, незрозумілий нам, європейцям, парадокс?

Поперед ми вже говорили, ЩО МОСКВИН, оточений у своєму пралісі смертельними небезпеками, що їх він не міг бачити ані передбачити, почувався безпорадним, і, цілком природно, його тваринний інстинкт самозбереження погнав його шукати захисту в гурті таких, як і він, — Москвин створив абщіну. Але й в абщіні він не чувся цілком безпечним, бо кожен член її мав — фігурально висловлюючись — «ніж за халявою», що його не вагався вжити проти іншого члена, коли це було б потрібно йому, бо жодного морального чи релігійного стриму ці варвари не знали (пригадайте наведені в «Павєстваваніі о Расіі» приклади). Так виникала сама собою потреба в якійсь силі, що не дозволяла б вживати тих ножів надто часто. В європейців тою силою був страх перед Богом і моральні засади християнської культури. Яка релігійність і яке християнство були у москвинів, — ми говорили. Таким чином, тою силою, що втримувала москвинів від взаємної різанини, став страх перед царем і перед владою, ним наставленою. А звідси цілком логічний (у тих дикунів інстинктовий) висновок: послаблення влади царя — це збільшення небезпеки для кожного з них. Москвин інстинктово відчуває, що без «начальства», і то начальства більш жорстокого, ніж він сам, ніж його нарід, — вони поріжуть один одному горлянки.