Слава ЗСУ!

До цього долучився ще другий чинник. Як знаємо, московський праліс породив і виховав у Москвина почуття безпорадности. Абщіна, вбивши зародки індивідуальної ініціятиви у Москвина, ще більш посилила в нього це почуття безпорадности і на цьому виховала у Москвина почуття отарности. Ясна річ, отара потребує провідника, бо ж інакше не існувала б. Звідси народилася і скріпилася у Москвина туга за авторитетним для нього проводом. Єдиним же авторитетом для Москвина є деспот, бо жодних моральних чи релігійних засад немає. Кожний Москвин, від аристократа до мужика, відчуває, що недеспотична влада не мала б сили вдержати лад і забезпечити життя кожного з них. Це і висловив Пьотр І: «Сія саринь нічєм, кромє жєсточі, унята бить нє может». А він знав свій народ добре. Тут і лежать корені московського добровільного рабства. Тут також лежить пояснення тої особистої любови і того особливо глибокого значення, через які наділяє москвин своїх деспотів пестливим епітетом «батюшка». Для них цей епітет має величезне психологічне і практичне значення. Ця отара безпорадних дикунів, втративши «батюшку», втрачає психічний ґрунт під собою; втрачає віру в свої сили; почуває себе осиротілою в повному значенню цього слова. Так навіть і висловлювалися. Коли Іван IV — цей один з найбільших їхніх катів — розіграв комедію, ніби‑то він хоче відмовитися від трону, то вся Москва, від найвищого вельможі до найнижчого жебрака, зібралася на кремлівській площі і навколішках благала свого ката «нє асіратіть іх». Та самісінька сцена повторилася на тій самісінькій площі 400 років пізніш. Коли конав Й. Сталін, на кремлівській площі стояли від ранку до вечора тисячі москвинів і молилися. Думаєте — молилися, щоб той скорше сконав? Чужинецькі кореспонденти свідчать, що на їх обличчях аж надто ясно було видко глибокий сум, тривогу, розпуку і навіть сльози у багатьох. Тисячі старших москвинів (особливо московок), відвідуючи мавзолей, в якому лежать «мощі» Лєніна, завжди хрестяться; очевидячки моляться за душу свого «батюшки».

Европейці (отже, і українці) втративши свого провідника, сиротами не почуваються, бо, звиклі до власної ініціятиви, вони знаходять самі собі нового. Отарний москвин, якого ціле життя унапрямлюється владою, втративши свого «батюшку», розгублюється, безпорадно і хаотично бунтується, аж з'явиться звідкись новий «батюшка» і батогом їх заспокоїть. З полегшенням зітхає тоді москвин: маємо знову «батюшку» — він охоронить.

Тому‑то кат Іван IV втримався на троні, а Івана VI, невдаху і недошлого царя, москвини задушили, як щура. Пьотр І душив кого хотів, але недотепу Пєтра III скинули москвини з трону і також задушили. Твердий Нікапай І перевішав «мятєжнікав», але «мятєжнікі» застрелили м'якого Нікалая II в льоху. Бунтувалися москвини лише проти охлялої влади, а сильній лизали «караючу» руку, подивляли, шанували і навіть любили» (за: Д. Донцов. «Московська отрута»).

Всі московські бунти: Болотнікова в 1611 р., Є. Пугачова 1773 р., декабрістів у 1825 р., В. Лєніна в 1917 р. викликали династичні кризи, а ніщо інше. Всі ті бунти йшли під династичними гаслами: за Дмітрія в 1611 р., за Пєтра III в 1773 р., за Канстантіна в 1825 р. Соціяльні ж гасла — «грабь наґраблєннає» були лише демагогією провідників. Московський нарід бунтувався НЕ ПРОТИ самодержавства, але ЗА ЛІПШЕ, на його думку, САМОДЕРЖАВСТВО, а не за «ґнілой» європейський лібералізм чи соціялізм. Протягом усієї своєї історії москвини не зробили ані одної–єдиної спроби обмежити самодержавство своїх володарів. Гірше того: коли нагода обмежити самодержавство сама лізла до рук, як за Анни в 1730 році, то і тоді москвини самі ту нагоду знищили. Ще гірше! Самодержець Пьотр сам передавав частину своєї влади дворянству, сам наказував йому брати самоуправу, а москвини саботували його накази про самоуправу, навіть ризикуючи головами.

Ніколи в своїй історії москвини не повставали проти деспотії своїх володарів. Вся Україна роками горіла вогнем повстань проти червових деспотів, а в Московщині не була ані одного повстання проти них. Було повстання моряків у Кронштаті, але ж весь московський флот складався на 80% з українців. Війна проти Юдєніча, Дєнікіна, Колчака большевицьких армій — це була боротьба лише претендентів на диктатора. Московський нарід піддержав В. Леніна, бо царські лєніни завели. Спроба ж московських соціялістів організувати повстання в Сибіру потерпіла жалюгідне фіяско: москвини її цілком не піддержали. Причину сформулював пізніший «генерал із народа» К. Ворошилов: «А. Кєрєнскій — ето баба–балтуха, а В. Лєнін — ето хазяін».