Слава ЗСУ!

«Хтось порівняв Московщину з Янусом. Це порівняння фальшиве, бо Янус мав лише два обличчя, а Московщина має значно більше. Інші нації створили одну інтернаціональну доктрину; Московщина створила цілу купу їх. Спершу це було «правдиве християнство», потім — «слов'янофільство» і, нарешті, «правдивий соціялізм», що непомітно показується як евразійство. Ці були московські «інтернаціональні» доктрини, але на кожний — як залізом вирізьблене — стояло: «правдиве християнство — це Я; слов'янство — це Я; правдивий соціялізм — це Я; правдивий інтернаціоналізм — це Я» (Д. Донцов. «Що таке інтернаціоналізм»). Навіть далекий французький історик це запримітив і каже: «Вчора Московщина казала нам: «Я є справжнє християнство». Завтра вона скаже нам: «Я є справжній соціялізм» (J. Michelet). Це сказано сто років тому.

Але серед московської еліти було чимало осіб, яких кров була занечищена якоюсь кількістю крови української, з її ґенами, що зроджували сумнів, захитували віру москвина у наведену вище «філософію». М. Мєрєжковскій пише: «Европейці літають, а ми, москвини, сидимо в калюжі і потішаємо себе, що, мовляв, це не калюжа, але щира московська ідея» («В тіхам омутє»). Н. Данілєвскій питає: «Чи належить Московщина до Европи?» І відповідає: «На жаль чи на радість, на щастя чи на нещастя — ні, не належить». А В. Розанов просто каже: «Ми, москвини, ані східній, ані західній нарід; ми просто — нісенітниця». Ф. Достоєвскій, що сам був у сибірській каторзі, із здивуванням і сумом константує, що каторжани–немосквини дивилися на каторжан–москвинів згори, з презирством і огидою. Признається і В. Соловйов: «Коли европейці питають нас, москвинів, чим ми обдарували людство, які духові, культурні первні дали ми, москвини, до всесвітньої історії, то ми мусимо або мовчати, або говорити порожні, беззмістовні фрази». Жодної пошани до москвинів не бачить В. Розанов: «Жалить її (Московщину. — П. Ш.) німець, жалить жид, жалить литовець. Вишкіряючи зуби, глузує хахол». А Ф. Достоєвскій пише: «Багато європейців мають нас, москвинів, за варварів, які блукають по Европі і шукають щось, що можуть зруйнувати; зруйнувати заради самого руйнування, для розваги». Ще більше каже П. Чаадаев: «Де наші мудреці, наші мислителі? У всьому світі лише ми одні не дали нічогісінько світові, нічого його не навчили; ми, москвини, не внесли ані одної ідеї до скарбниці людських ідей; нічим не помогли поступові людського розуму, а все, що ми діставали від того поступу, ми спотворювали. Ми, москвини, нічогісінько не зробили для добра людства; ніяка велика ідея не народилася у нас, не пішла від нас; ми не завдали собі труду щось винайти, а з того, що винайшли інші народи, ми переймали лише злудну зовнішність». «Московщина — це орда напівварварів, напівдеґенераторів» (А. Герцен).

Таке говорять самі ж (розумніші) москвини. Дурнішим і не лишається нічого іншого, як дурити самих себе і по–дурному горлати: «Умом Расію не панять. Аршінам общім нє ізмєріть. У нєй асобєнная стать. В Расію можна толька вєріть» (Ф. Тютчев). Та, як бачимо, отруєне українськими духовими первнями, московське дворянство само не вірило в свою «Расєю». Прапор віри в свій нарід піднесли цілком інші московські націоналісти, люди, не заражені генами української крови, а чистокровні москвини, що вийшли з надр свого народу, т. зв. «разначінци», що за наших часів назвали себе «большевиками».

Після формального знесення кріпацтва в 1861 р. та реформ Олександра II (1855–1881) до середніх шкіл і навіть до університетів почали приймати дітей недворянського походження, дітей з народу, яких дворяни прозвали глумливо «разначінцамі», «куховарськими дітьми» тощо. Ці люди походили з надр московського народу, і тому в їх крові не було чужих домішок, що надщерблювали московську душу, як це було у дворян. Виходили на історичну сцену вже чистокровні москвини. Почала народжуватися чистокровна московська національна еліта. Однак і її культурне формування не пішло простою національно–московською дорогою. Справа в тому, що тоді москвини ще не мали ані національних (духом) шкіл, ані національної літератури, ані навіть національної мови. Аж до XIX ст. московська літературна мова була жахливим «язичієм», якоюсь неперетравленою саламахою українських, староболгарських, татарських, німецьких мовних первнів. Як каже А. Салтиков: «Московську літературну мову формував ще до М. Ломоносова волох А. Кантемир, і вона довгий час була фантастичною у своїй відірваності від народної московської. Вона була мішаниною Петрового «штілю» (стиль. — П. Ш.), «мови» (так глумливо в оригіналі. — П. Ш.) Ягужинських, Розумовських, Безбородьок та блазенського жаргону Мініхів і Остерманів» (А. Салтиков. «Двє Расіі»). Лише по М. Карамзіну (1765–1826), а головне — по А. Пушкіну (1799— 1837) почала ставати на ноги московська літературна мова.