Слава ЗСУ!

«Конфлікт, що лежав в основі зудару держав у 1914 році, що крився за визвольною боротьбою австрійських та турецьких слов'ян проти Габсбурзької та Отаманської імперій, що товаришив при повстанні українських селян в Польщі у XVIII ст., що його контури бачимо в революції 1848 року в Україні та в національних революціях на Сході Европи в 1917 році, що його з тривогою передбачав І. Ляйбніц, Е. Ренан, Наполеон, В. Гюґо, Ф. Енгельс, Б. Біконсфілд, що його з жадобою помсти візіонували А. Герцен, К. Леонтьєв, М. Бакунін, М. Ґорькій — цей конфлікт був великим КОНФЛІКТОМ ДВОХ ПРОТИЛЕЖНИХ КУЛЬТУР, це був конфлікт ЕВРОПА — МОСКОВІЯ» (за: Д. Донцов. Там же).

Це розуміли і самі москвини. Напр., Ф. Тютчєв (1803–1873) писав: «Принципи, що на них стоять Московщина і Европа, що ними вони керуються, є в такій мірі протилежні і одні других заперечують, що життя одної сторони можливе лише коштом смерти другої». Сто років пізніше підтвердив це і В. Лєнін: «Існування СССР поруч з капіталістичним світом неможливе. Один або другий мусить вкінці тріюмфувати».

Що впадає в очі при порівнянні двох світів: латинсько–германського, до якого належать західні слов'яни та українці, і світу московського? Барвистість, велич цілої історії, рухливість народних мас, напруженість конфліктів, вільна гра сил, величезна роля великих особистостей, примат права і логіки, індивідуалізм — це на Заході. Однотонність, придавленість особистосте, безбарвність історичних подій, безрізничкованість народної стихії, непропорційно велика роля держави — це в Московщині. Боротьба цісарів з папами, повна драматичних моментів, — це Захід. Розправа всемогучих царів з позбавленим всякого значення духовенством — це Московщина. Завзята і вперта боротьба феодальних лицарів з королями — це Захід. Відтяпування голів своїм «холопам» — як називав своїх бояр Іван IV — це Московщина. Трагічний конфлікт старої віри з реформою і ще більш імпозантна реакція першої — це Захід. Суперечки за мертву букву між офіційною Церквою та «раскольніками» — це Московщина. Кальвінізм, цвінґліянство, лютеранство — там. «Приґуни», «хлисти», «диромоли», «скапци» — тут. Великі постаті французької аристократії, що не забувають навіть на ешафоті своєї гідности, — це Франція. Малодушна банда теж «аристократів» з ласки царської, що вештаються по константинопольських та празьких кабаретах і шинках, дожидаючи там рятунку своєї країни, — це Московщина. Не позбавлений певного драматизму момент страти Людовіка XVI або його великого противника О. Кромвела — це Европа. Замордування останнього Романова в льоху, не знати де і не знати ким — це Московщина. Г. Мірабо, Л. Кавеньяк, Ж. Клемансо — три стовпи трьох епох французької буржуазії — це там. Замоскворецький купець Островского, Фєдя Родічєв, Хлєстаков–Кєренскій — три постаті також трьох епох буржуазії — це тут. А. Лавуазьє, якому відтяла голову Республіка, «не потребуючи науки», — по одній стороні, а проф. Грєдєскул, Тімірязєв, Ґорькій, Шаляпін в позі лакея перед владою — по другій. Ціла плеяда аристократичних імен, знаних цілому континентові, що стояла на чолі або вандейських повстань, або армій коаліцій, які боролися проти французької революції, — це Захід. Генерали Брусілов, Паліванов, Клємбовскій, Ґутор і купа інших московських аристократів, що боролися за III Інтернаціонал, — це Московщина» (Д. Донцов. «Підстави…»).

«Коли читаємо історію Европи — читаємо історію її народів. Читаючи історію Московщини, не бачимо нічого, крім темної маси, що сліпо віддана своїм вождям, рухаючись сьогодні в однім, а завтра в другім напрямі. В 1618 році це поляки були в Москві, але в 1832 році не москвини, тільки ґен. І. Паскєвіч був під Варшавою. В 1708 році прийшли в Україну шведи, яких затьмити не могла навіть велика постать їх короля; так само і в 1812 році прийшли до Московської імперії «двунадєсят язиков». Але проти шведів і французів билися не москвини, але Пьотр «Вєлікій» та Александр «Блаґаславєнний». Там історію робили класи, партії, нації та великі одиниці — суспільство. Тут — держава, уряд, що скував і класи, і одиниці, і ціле суспільство. Ця остання прикмета є прикметою всіх примітивних суспільств, утім числі і московського. Тут ми і приходимо до суті європейського і московського антагонізму» (Д. Донцов. Там же).

«В примітивних громадах сепарація Я від МИ, одиниць від маси не є довершена. Одиниця не живе ще своєю думкою, тільки збірним розумом маси. Веління моральні, правні, релігійні та політичні, відчуваються не як веління власного Я (сумління), але як незрозумілі накази згори. Відповідно до цього в примітивній суспільності установлюються і відносини між одиницями або їх групами до загалу. Загал тяжить над одиницею і групою, як всемогуче божество, яке тільки можна благати про ласку, але в ніякому разі не вимагати своїх прав. Звідси приголомшеність і пасивність одиниці, відсутність правної психіки, повний брак власної (автономної) моралі, яка заступлена наказами або києм. Ці прикмети примітивного суспільства знаходимо в повній мірі у суспільстві московському. В протилежність їй у суспільствах культурних бачимо велику роль одиниці та її вільних угруповань, почуття особистої гідности, почуття власних прав і обов'язків, активність у громадському житті. Звідси — selfgoverment (самоуправа) в найширшому значенні в Европі, отже, і в Україні частинно навіть по Полтавській катастрофі, а хаос та абсолютизм — у Московщині. Цей примітивізм, ця аморфність у будові московського національного організму видко на всіх полях громадського життя в Московщині: на полі соціяльнім, родиннім, політичнім, релігійнім і духової культури» (Д. Донцов. «Підстави…»).