Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Переспівниця

— Це вселяє надію, — мовив Плутарх. — Сьогодні ввечері Фульвія представить перші ролики серії «Ми пам’ятаємо», ми зможемо звернутися до кожного округу особисто, нагадати людям про їхніх мертвих трибутів. Фіней чудово впорався з роллю ведучого.

— Важко йому, либонь, знов і знов бачити смерть трибутів, — сказала Кресида. — Багатьох із них він знав особисто.

— Ось чому ми домагаємося таких результатів, — мовив Плутарх. — Бо все йде від щирого серця. Ви всі добре працюєте, Коїн неймовірно задоволена.

Виходить, Гейл їм не сказав, що я прикидаюся, ніби не бачила Піти, а головне, страшенно злощуся через те, що від мене все приховують. Запізно він прокинувся — я вже не зможу цього пробачити. Та це вже не має значення: Гейл теж до мене не говорить.

Тільки як ми приземлилися на Леваді, я звернула увагу на відсутність Геймітча. Коли я запитала в Плутарха, чому його немає, той лише похитав головою і мовив:

— Він не може на це дивитися.

— Геймітч? Не може? Швидше повірю в те, що він вирішив таким чином влаштувати собі вихідний, — мовила я.

— Дослівно він сказав «Я не можу дивитися на це без пляшки», — відповів Плутарх.

Я закотила очі. Ну скільки вже можна? Знову ця пиятика, ця слабкість — може він дивитися, не може... Однак за п’ять хвилин після приземлення в Окрузі 12 я б сама не відмовилася від пляшки. Я гадала, що вже змирилася зі знищенням Округу 12, — я чула про це від Гейла, бачила все на власні очі з висоти пташиного польоту, навіть блукала серед попелу руїн. Тоді чому я знову відчуваю гострий біль? Невже причина в тому, що я була задалеко й не бачила, як знищили мій світ? А може, виною всьому вираз Гейлового обличчя, ця жорстокість і жага помсти?

Кресида розпорядилася почати з нашої колишньої хати. Коли я запитала, що мені робити, вона мовила:

— Що хочеш.

Отож я просто стояла посеред кухні, й мені не хотілося нічого: я просто втупилася в небо — єдиний дах, що залишився над головою. Мене захлиснули спогади... За кілька хвилин Кресида мовила:

— Добре, Катніс. Рухаємося далі.

Гейл самим мовчанням не відбувся: ми зайшли до його домівки, і він кілька хвилин мовчав, та коли відкопав із попелу згадку про своє колишнє життя — покручену металеву коцюбу, Кресида почала розпитувати його про сім’ю, роботу, життя на Скибі. Вона змусила його згадати ніч бомбардування і попросила відтворити події. Почавши з домівки, далі ми вирушили на Леваду і крізь ліси до озера. Я почувалася затисненою між знімальною групою і охоронцями, вони заважали мені спілкуватися з моїм улюбленим лісом. Це моє приватне священне місце, осквернене Капітолієм. Здолавши паркан, ми рушили поміж обвугленими пеньками, і все одно натикалися на гниючі трупи. Невже все це аж так потрібно знімати й показувати?

Поки ми дійшли до озера, Гейл став геть мовчазним. Усі промокли від поту — особливо Кастор і Полідевк під вагою свого обладнання, — і Кресида оголосила перерву. Я зачерпнула з озера жменьку води. Як мені хотілося роздягнутися догола й пірнути, так щоб мене ніхто не бачив! Я мовчки рушила навколо озера. Дійшовши до бетонного будиночка, я зупинилася на порозі й побачила Гейла — він підпер покручену коцюбу до стіни неподалік вогнища. На мить я уявила собі самотнього незнайомця, який колись у майбутньому блукатиме лісами і знайде цей маленький притулок із купкою нарубаних дров, вогнищем і коцюбою. Цікаво, як це буде?.. Гейл розвернувся, і наші погляди зустрілися; я знала, про що він думає: про нашу останню зустріч тут. Коли ми обговорювали, чи варто втікати. Якби ми тоді наважилися, то чи існував би ще Округ 12? Гадаю, що так. Але Капітолій і надалі б контролював увесь Панем.

Ми сіли в тіні крислатого дерева, передаючи по колу бутерброди з сиром. Я навмисне примостилася подалі від гурту, поруч із Полідевком, щоб не брати участі в розмові, хоча ні в кого й не було охоти розмовляти. Останнім часом тут стало тихо, і в ліс повернулися пташки. Підштовхнувши Полідевка ліктем, я тицьнула в невеличку чорну пташку з чубчиком. Вона перескакувала з гілки на гілку і тріпотіла маленькими крильцями, виставляючи напоказ білі латочки. Полідевк торкнувся пальцем моєї брошки й допитливо вигнув брови.

Я кивнула, підтвердивши, що це переспівниця. Піднісши вгору палець, мовляв, «Зажди, я тобі щось покажу», я просвистіла простеньку мелодію. Переспівниця схилила голівку набік і защебетала у відповідь. А тоді, на моє превелике здивування, Полідевк сам насвистав кілька ноток. Пташка одразу ж відповіла йому. Обличчя Полідевка засвітилося від вдоволення, і вони з переспівницею обмінялися ще кількома мелодіями. Мені здалося, що це перша його розмова з кимось за останні кілька років. Музика приваблювала переспівниць, як мед бджіл, тому за кілька хвилин над нашими головами зібралося з півдюжини переспівниць. Полідевк торкнувся моєї руки і за допомогою палички вивів щось на землі. «Заспіваєш?»

Попередня
-= 38 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!