Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Переспівниця

— Вдягніть протигази. Ми виходимо тим шляхом, яким прийшли.

На мене одразу ж посипалися гучні протести. Довелося підвищити голос:

— Якщо хвиля диму була справді сильною, то, можливо, по дорозі знешкодила всі «секрети».

Люди замислилися над моїми словами. Полідевк кивнув братові.

— Хвиля могла знешкодити й камери, — переклав Кастор. — Принаймні закоптити об’єктиви.

Закинувши ногу на стіл, Гейл заходився уважно вивчати чорні плями на носаку черевика. Тоді взяв кухонний ніж і пошкрябав.

— Речовина не корозійна. Гадаю, що дим повинен був нас задушити або отруїти.

— Гарні, мабуть, вийшли кадри, — мовила Ліг 1.

Ми одягнули протигази. Фіней не забув про Піту — також натягнув протигаз на його нерухоме обличчя. Мессала досі був не зовсім при тямі, тож Кресида з Ліг 1 взяли його попід руки й потягнули за собою.

Я чекала, щоб хтось очолив наш загін, і тут згадала, що тепер це моя роль. Штовхнувши двері, я здивувалася, не відчувши опору. І у вітальні, і в коридорі на підлозі лежав сантиметровий шар липкої речовини. Обережно торкнувшись її кінчиком черевика, я збагнула, що це гель. Я прибрала ногу — гель потягнувся за черевиком, але потім із виляском повернувся на місце. Тоді я зробила три кроки вперед і озирнулася. Не залишилося жодного сліду. Перша приємна новина на сьогодні. Ми рухались уперед, а гель помалу гуснув. Перш ніж відчинити вхідні двері, я завагалася, побоюючись, що в помешкання рікою поллється чорна речовина, однак гель уже зовсім застиг.

Здавалося, що рожево-оранжевий квартал облили чорною фарбою й залишили підсихати. Тротуари, будівлі, навіть дахи були вкриті гелем. Над дорогою звисала величезна чорна сльоза, з якої випиналися ствол автомата і людська рука. Мітчел. Зупинившись, я задивилася на нього, чекаючи, коли до мене підтягнеться решта загону.

— Якщо хтось хоче повернутися — мені байдуже з якої причини, — то зараз саме час, — мовила я. — Без жодних запитань і пояснень.

Ніхто не зрушив із місця. І тоді я зробила перший крок до центру Капітолія, розуміючи, що в нас обмаль часу. Тут гель був глибший — сантиметрів десять, не менше — і при кожному кроці виляскував, однак слідів на ньому не лишалося.

Ударна хвиля була дуже потужна — кілька будинків просто зрівняло з землею. І хоча я про всяк випадок пересувалася дуже обережно, гадаю, інстинкт не підвів мене: усі «секрети» були зруйновані. Один із кварталів був усіяний золотими тільцями мисливців-убивць. Мабуть, вони тільки вилетіли — як одразу задихнулися від газу. Трохи попереду під густим шаром гелю лежав у руїнах цілий будинок. Вискочивши на перехрестя, я піднесла руку, подаючи сигнал іншим, щоб зачекали. Однак на нас не чатувала жодна небезпека. Здається, ударна хвиля вивела з ладу всі «секрети», не залишивши роботи повстанцям.

На п’ятому перехресті стало зрозуміло, що саме тут хвиля почала слабнути. Гель був усього пару сантиметрів завтовшки, а на тому боці вулиці виднілися блакитні дахи будинків. Надворі поступово темніло, і нам слід було знайти укриття та скласти план подальших дій. Я обрала якесь приватне помешкання, Гомс скористався відмичкою, і я наказала всім заходити. Та перш ніж зайти, я пересвідчилась, що за нами ніхто не стежить і що всі наші сліди зникли, і тільки тоді приєдналася до свого загону.

Ліхтарики, вмонтовані в наші автомати, освітили величезну вітальню із дзеркальними стінами. Гейл перевірив вікна і, оскільки вони були неушкоджені, зняв протигаз.

— Усе гаразд. Дихати можна, хоча дим досі відчувається.

Планування помешкання було точнісінько таке саме, як там, де ми переховувалися. Вимащені гелем шибки на фасаді майже не пропускали світла, тільки на кухні крізь жалюзі пробивалося кілька промінчиків сонця. Коридор вів у дві спальні з ванними кімнатами. У вітальні були гвинтові сходи на другий поверх — у суцільну величезну кімнату. Вікон тут не було, однак хтось залишив увімкненим світло: мабуть, евакуйовувався поспіхом. Величезний телевізор займав майже всю стіну. По всій кімнаті були розкидані м’які крісла й диванчики. Саме тут ми зібралися, саме на цих диванчиках розмістилися та спробували перевести дух.

Джексон тримала Піту на прицілі, хоча він досі не отямився й нерухомо лежав на темно-синьому диванчику, куди його поклав Гомс. І що мені з ним робити? А з загоном? Щиро кажучи, я ж не довіряю нікому, окрім Гейла й Фінея. Без допомоги цих двох мені не вистежити Снігоу. Але я не можу вести за собою десятеро людей, начебто виконуючи вигадане доручення, навіть якщо й навчуся користуватися «Голо». Може, варто було відіслати їх, коли була нагода? Чи це надто ризиковано? Як для них особисто, так і для здійснення моєї мети? А може, мені не варто вірити останнім словам Богза? Раптом він просто марив перед смертю? Але якби я розкрила карти й зізналася в усьому, то Джексон перебрала б на себе командування і зараз усі ми опинилися б у таборі. І тоді мені б довелося особисто відповідати за все перед Коїн.

Попередня
-= 87 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!