Слава ЗСУ!

Первісний вчитель Немович

Через цю темну пащу входили і виходили суворі мешканці печери, через неї вони отримували повітря і світло, з неї виривався назовні дим вогнища, на якому вдень і вночі старанно підтримувався вогонь.

Було це дуже давно, коли Полісся ще не називали ні Поліссям, ні Підліссям. Вірніше не знали, як воно називається. Це був край безкінечних боліт, непрохідних лісів, повноводних озер і річок з крутими берегами, поцятковані норами, в яких ховалися “пічкурі” і змії. Пологі береги озер    густо поросли високим очеретом, а трохи  далі, ближче  до горизонту, здіймалися, мов високі руді стіни, розмиті рікою обривисті схили  глиняних пагорбів, дрімучі ліси покривали їх.

Недалеко, трохи вище від річки , на схилі пагорба, що височів над блакитним плесом озера,   зяяла величезна роззявлена ​​паща, широкої і  глибокої печери. Тут, у цій  високій й глибокій, величезній норі здавна тулилися древляни – предки майбутніх полісян. Через цю темну пащу входили і виходили суворі мешканці печери, через неї вони отримували повітря і світло, з неї виривався назовні дим вогнища, на якому вдень і вночі старанно підтримувався вогонь.

Біля підніжжя  чорного отвору лежали величезні камені,  мабуть вони служили чимось на зразок сходів.

На самому вищому  камені сидів високий, сухорлявий із засмаглою  зморшкуватою шкірою, старий Немович-син  найпершого ватага цього невеличкого племені полісян.  Його довге сиве волосся було пов’язане пучком на тімені.  Миготливі червоні повіки були червоні від їдкого диму,що вічно наповнює печеру.Тіло старого гартували вітер, дощ, літня спека і зимова студінь. На темному помережаному зморшками обличчі світилися блакитні очі. Чорнувату смуглявість рук, ніг, грудей і спини протинали білясті шрами – сліди численних подряпин колючками й сучками, сліди падінь..

Старий підняв руку і, прикривши долонею очі під густими, навислими бровами, глянув у бік  річки і крикнув: - Кряк! - Цей хрипкий крик уривчастий був схожий на крик сполоханий хижого птаха.

“Кряк” означало “птахолов” і стосувалось воно хлопчика, який завис на стрімкому обриві берега річки.   Хлопчик отримав таке прізвисько недарма: бо ж  з самого дитинства він відрізнявся надзвичайною спритністю в нічному лові птахів: він захоплював їх сонними в гніздах і з торжеством приносив у печеру.

Хлопчик обернувся на крик, миттєво схопився з землі і, підбіг до старого, підняв на знак вшанування руки до чола й запитав :

-Чого ти від мене хочеш?

- Дитя, – відповів старий, – всі наші  ще на світанку пішли в ліс на полювання за лосями і широкорогими биками. Вони повернуться тільки до вечора, бо;

- Запам’ятай це – дощ змиває сліди тварин, знищує їх запах і забирає

клапті шерсті, які вони залишають на гілках і кострубатих стовбурах дерев. Мисливцям доведеться багато потрудитись, перш ніж вони зустрінуть здобич.

Отож, до самого вечора ми можемо займатися своїми справами. У нас досить древків для стріл, але мало кам’яних наконечників, хороших різців і ножів: всі вони обточені, зазубрилися , а деякі геть  обламалися.

- Що ж ти накажеш мені робити, старий Немовиче?

- Разом з братами і зі мною ти підеш вздовж річки . Ми спробуємо

запастися великими кременями; вони часто трапляються у підніжжя берегових круч. Сьогодні я відкрию вам секрет, як їх обтісувати. Уже пора, Кряк. Ти виріс, ти сильний, красивий і гідний носити зброю, зроблену власними руками.

- Слухаю і корюся, – відповів Кряк, схиляючись перед старим і з

ледве стримуючи свою радість. Адже мудрий Немович назвав його красивим, великим і сильним, хоча  насправді Кряк був малий, навіть дуже малий, і дуже худорлявий. Широке округле лице хлопця  було покрито червоною засмагою, над чолом стирчали рідкі русяві кучері волосся, жирні, сплутані, засипані попелом і всяким сміттям. Він був не дуже гарний, цей жалюгідний первісний поліський хлопчина. Але в його очах світився  живий розум, його рухи були вправні і швидкі.