Слава ЗСУ!

Нарешті старий вийшов з печери і став спускатися  високими кам’яними

сходами із спритністю, дивною для його похилого віку. За ним дріботіла

ціла орда хлопчаків-дикунів. Всі вони, як і Кряк, були трохи прикриті від

холоду жалюгідними накидками із звірячих шкур.

Найстарший з них – Горин. Йому вже минуло п’ятнадцять років. В

очікуванні того великого дня, коли мисливці, нарешті, візьмуть його з собою на полювання, він встиг прославитися, як незрівнянний рибалка.

Дід  навчив його вирізувати з раковин вістрям крем’яного осколка

смертоносні гарпуни. За допомогою цього саморобного гарпуна з зазубреним кістяним наконечником Горин вражав навіть величезних коропів. За ним йшов Случ. Якби в той час, коли жив Случ, людина

вже приручила собаку, про нього  неодмінно сказали б: “У нього собачий слух і нюх”.

Хлопець по запаху дізнавався, де в густому чагарнику дозріли плоди, де

показалися з-під землі молоді гриби, з закритими очима розпізнавав він

дерева по шелесту їхніх листочків.

Дід подав знак, і всі рушили в путь. Горин та Случ гордо виступали  попереду,   а за ними серйозно і мовчки йшли всі інші.

Ці маленькі супутники старого несли на спині кошики, грубо

сплетені з вузьких смужок деревної кори, одні тримали в руках коротку

палицю з важкою головкою, інші – спис з кам’яним наконечником, а

треті – щось на зразок кам’яного молота.

Вони йшли тихо, ступали легко і нечутно. Недарма старійшини постійно

твердили дітям, що їм треба звикнути рухатися безшумно і обережно,

щоб на полюванні в лісі не злякати дичини і не потрапити в пазурі диким звірам або не потрапити в засідку злим і підступним людям з сусідніх племен.

А  матері підійшли до виходу з печери і з посмішкою дивилися вслід

зграйці своїх дітей. Тут же стояли дві дівчинки, стрункі і високі, – Язвінка і Рудинка. Вони з заздрістю дивилися вслід хлопчикам. Тільки один, найменший представник первісного людства залишився в димній печері, він стояв на колінах біля вогнища, де посеред величезної купи попелу і тліючого вугілля слабо потріскував вогник. Це був молодший хлопчик – Полян. Йому було сумно, час від часу він тихо зітхав:  страшенно

хотілося піти зі старшими. Але він стримував сльози і мужньо виконував

свій обов’язок бо ж сьогодні його черга підтримувати вогонь від зорі до ночі.

Маленький Полян  пишався цим. Він знав, що вогонь – найбільша коштовність в печері, якщо вогонь погасне, його чекає страшне покарання.Тому, ледве хлопчина помічав, що полум’я блякне і загрожує згаснути, він починав швидко підкидати в багаття гілки смолистого дерева, щоб знову воскресити вогонь.

Скоро він і думати перестав про те, що роблять тепер його брати.

Інші турботи пригнічували маленького полісянина: він був голодний, а йому ледве минуло шість років … Він думав про те, що якщо старші та батько повернуться сьогодні ввечері з лісу з порожніми руками, то він отримає на вечерю всього-на-всього два-три жалюгідних коржі з папороті, підсмажених на жаринах.

Після багатоденних дощів річка клекотіла і ревіла мов  величезне хиже чудовисько. Вода ледь вміщалася в берегах… Вервечка хлопців на чолі з дідом добралася до старого дубового гаю. Могутні дуби. Глянеш угору, і здається, що коряве гілля пнеться до самого неба. Немович веде хлопців не навпростець, а краєм галявини, понад самою річкою.