Слава ЗСУ!

На вологій землі, біля самої води старий наткнувся на чорну товсту болотну гадюку, що мабуть полювала на жабенят. Зламати їй спину старий міг вмить, але Немович поволі-поволі відвів руку, якою ледь не торкнувся, готової вжалити , зміїної голівки.

Тихенько примовляв,  але так, щоб чули хлопці: “Якщо ти не злякаєшся, злякаються тебе” …  Присвистуючи, старий дивився в холодні очка. Потім тихенько  прошептав до змії, що не хоче їй зла, і з родом її нічого не ділить.

Свистячий шепіт заспокоїв змію. Вона відвела голову вбік і, переливаючись  зубчастим ряботинням товстої спини, поплазувала у вербові зарості. А хлопці від подиву і страху, роззявивши свої роти , дивилися їй в слід…

Ще довго йшли на холодному вітру. Дід  всю дорогу пошепки і знаками пояснював їм, як розпізнавати  їстівні водяні рослини що росли по березі . У зимовий час, коли немає м’яса, їх м’ясистим корінням можна з гріхом навпіл набити голодний шлунок.

     Він говорив, а його маленьких подорожніх млоїло бажання крадькома зірвати і проковтнути дикі ягоди і плоди, які якимось дивом вціліли під

багатоденними холодними дощами. Але їсти  поодинці суворо заборонялося. Все, що знаходили, мусили приносити в печеру.  Діти звикли, що тільки в печері, після огляду старшими, пожива ділилася між усіма. Тому вони пересилували  спокусу голоду і опускали в мішки все, що збирали по дорозі.

Змійку знайшов Кряк. Вона спала під каменем, який він повернув.  У Кряка була звичка: куди б він не йшов, перевертати по дорозі всі камені, які були йому під силу.

Але якщо нашій компанії траплялося по дорозі мало їстівного, то

великі шматки кременю в безлічі валялися по схилах пагорбів. Мішки

хлопчаків сильно поважчали. Найменші йшли, зігнувшись під своєю

ношею. І все-таки вони з усіх сил намагалися приховати свою втому. Діти

знали, що старші звикли мовчки переносити страждання і сміятимуться

над їх скаргами.

Почав сіяти дощ, дрібний град. Кряк бадьоро крокував слідом за старим ватагом, мріючи про той час, коли він стане великим і славним мисливцем і носитиме справжню зброю, а не маленьку дитячу палицю. Піт градом котився з нього, й не дивно: він тягнув два величезні крем’яних осколки.

За ним насупившись йшли Горин та Случ; їх розбирала досада. Обидва вони, мов на сміх, нічого не знайшли за всю дорогу. Хоч би рибку якусь

зловили. Відшукали всього лише якогось заморенного жука, такого ж

голодного, як і вони. Решта брели як попало, зіщулившись і понуривши голови. Так йшли вони довго. Нарешті Немович дав знак зупинитися. Всі

вмить  скорилися йому.

- Ось там, на березі, під навісом скелі, є хороше сухе містечко

для відпочинку, – сказав він. - Сідайте … Відкрийте ваші мішки.

Хто ліг, хто сів навпочіпки на пісок. Звісно, краще місце під навісом

хлопчики надали своєму старому ватагу. Кряк показав старому все, що знайшлося в мішках, і шанобливо підніс йому маленьку змійку.  Бо такий ласий шматок, на його думку, повинен був дістатися найстаршому.

Але старий легенько відштовхнув протягнуту руку хлопчика і сказав:

- Це вам! Якщо нема смаженого м’яса, я буду жувати коріння. Я звик до

цього, так робили мої батьки. Подивіться на мої зуби, – ви побачите, що мені часто доводилося їсти сире м’ясо, різні плоди і коріння. За часів моєї