Слава ЗСУ!

— Нічого. Наскільки мені відомо, нічого.

Її це так здивувало, що вона розгубилася, не знаючи, що сказати далі. Це було так не схоже на ту Джулію Шамвей, яку добре і давно знали мешканці Мілла.

— Щодо мобільних, так, — промовив він. — Вхідні й вихідні дзвінки з Честер Мілла зараз заблоковано. В інтересах національної безпеки. І, з усією моєю повагою, мем, на нашому місці ви зробили б так само.

— Сумніваюсь.

— Справді? — промовив він зацікавлено, не гнівно. — У безпрецедентній для всього світу ситуації, де задіяно технологію настільки далеку від розуміння нами й будь-ким?

І знову вона змовчала, забарившись із відповіддю.

— Мені зараз важливо поговорити з капітаном Барбарою, — промовив він, повернувшись до оригінального сценарію. Власне, Джулія була здивована, що він взагалі так далеко був відійшов від свого першого питання.

— Капітаном?

— У відставці. Ви можете його знайти? Візьміть із собою мобільний телефон. Я дам вам номер, за яким дзвонити. Цей канал прохідний.

— Чому я, пане полковнику? Чому б вам не зателефонувати до нашої поліції? Або комусь з міських виборних? Я певна, що всі троє в місті.

— Навіть не намагатимуся. Я сам виріс в маленькому містечку, міс Шамвей…

— Щасливчик.

— … тож досвід мені підказує, що міські політики знають мало, міські копи багато, а видавець міської газети знає все.

Проти волі вона розреготалася на цю його фразу.

— Навіщо вам марудитися з телефонним дзвінком, якщо ви можете зустрітися з ним віч-на-віч? У моєму супроводі, звичайно. До речі, я якраз виходила з дому, щоби поїхати до свого боку бар'єра, коли ви подзвонили. Знайду Барбі, і ми…

— Він так себе по-старому й називає, невже? — здивовано перепитав Кокс.

— Я його розшукаю й привезу з собою. Влаштуємо міні-прес-конференцію.

— Я не в Мейні. Я в окрузі Коламбія. На Об'єднаному комітеті начальників штабів.

— Я мушу бути вражена? — Та так воно й було, трохи.

— Міс Шамвей, у мене нема зайвого часу, гадаю, у вас теж. Тож, в інтересах нагального вирішення цієї проблеми…

— А це можливо, як ви вважаєте?

— Перестаньте, — обірвав він її. — Не маю сумнівів, перш ніж очолити газету, ви були репортеркою, я певен, ставити запитання для вас цілком природно, але наразі фактор часу — головний. Ви можете виконати моє прохання?

— Можу. Але якщо вам потрібен він, ви отримуєте й мене. Ми виїдемо на шосе 119 і звідти зателефонуємо вам.

— Ні, — промовив він.

— Чудово, — ласкаво відгукнулася вона. — Вельми приємно було потеревенити з вами, пане полковни…

— Дайте мені договорити. З вашого боку шосе № 119 тотально ФУБАР[94]. Це означає…

— Мені відомий цей вираз, полковнику, я читала книжки Тома Кленсі[95]. Що саме ви мали на увазі щодо шосе 119?

— Я хотів сказати, що зараз там, вибачте за вульгарність, як у ніч відкритих дверей у безплатному борделі. Половина населення вашого міста заставили своїми легковиками й пікапами обидва узбіччя дороги і частину якогось пасовища.

Вона поклала фотоапарат на підлогу, дістала з кишені плаща блокнот і записала: пол. Джеймс Кокс та Ніч відкр. дверей у безпл. борделі. Потім додала: ферма Дінсмора? Авжеж, мабуть, він має на увазі луг Алдена Дінсмора.

— Гаразд, — погодилась вона. — Що ви пропонуєте?