Слава ЗСУ!

- Пройдіть за мною, зараз ми піднімемось до станцій громадського транспорту, після чого я проїду з вами в Сіррокс, наше поселення, і проведу вам невелику екскурсію.

- Гаразд, коли вирушаємо?

- Негайно.

Ми повернули праворуч, рухаючись по вузькому коридору Хама попередила мене, що мені обов’язково потрібно вшити чіп і надати код авторизації.

Ми зайшли в простору добре освітлену моїми на ту мить найулюбленішими створіння з усіх що я зустрів, кімнату. Чи то були механізмами, байдуже, вони були красивими на відміну від усіх інших. Окрім світлячків там знаходився ще Гарус і троє невідомих досі мені осіб.

- Добридень к15.

Глянувши на мене промовив Гарус. Спочатку мені здалося, що він помилився, проте не зводячи з мене очей він продовжував

- Це твій код авторизації, на нього буде приходити зарплатня, якщо ти будеш працювати звісно, через нього здійснюються покупки, проводитимуться записи з місць які ти відвідаєш, одним словом все, що буде пов’язане з грошима, перельотами, пропусками, ми зможемо перегляну в цьому модулі. – потім не змінюючи рис обличчя добавив – процедура обов’язкова.

- Гаразд, вона займе багато часу? – хоча спішити мені було зовсім нікуди.

- Ні, один укол і все – ви вільні.

Закінчивши швидку процедуру, ми з Хамою попрямували до ліфту. Я не міг дочекатись миті, коли побачу світ ззовні. І ось наступає мить кульмінації, ми піднімаємось на останній поверх, двері відчиняються, я повільно виходжу з кабінки, ледь дихаю - ніщо не повинно порушувати цю тишину. Великий майданчик для посадки авіа транспорту, це дивовижно, це прекрасно і водночас жахливо і страшно, страх немов струм пронизує моє тіло починаючи від грудей, і повільною хвилею опускається вниз. Мурашки табунами летять від голови до п’яток.

Переді мною відкрилися просторі ліси, ліси без листя, дерева, темні немов обвуглені, на землі не було видно жодної зелені, де-не-де виднівся молочний туман, він немов жива істота повзав в над землею, похмуру атмосферу підтримувало навіть небо, надаючи всьому фіолетового відтінку. Самі будівлі знаходились на висоті двох-трьох метрів над землею, без вікон, і тримались на велетенських колонах. Вони були гігантськими, цілі повітряні комплекси з площадками для посадки авіатранспорту. На самих площадках мигали зелені, або ж червоні кольори. В мене захоплювало дух, мій мозок відмовлявся сприймати побачене, все моє єство прагнуло повернутись назад до миті коли прозвучали слова – це твій батько. Переді мною розкрились безмежні простори, я не знав що мені робити, просто вилупився на все це і непорушно ледь дихаючи чекав поки Хама голосом, або рухом приведе мене до себе. А можливо я помер?

- Колись тут все було інше – схиливши голову промовила Хама – війна зробила це з нашими землями. Колись тут були прекрасні зелені ліси, а тепер заражена радіацією земля, через що ми вимушені споруджувати наші доми над нею.

- Про що ти? – тихенько, спокійно, розтягуючи слова промовив я.

- Сто вісімдесят сім років назад закінчилась жахлива війна, саме з того часу пішла нова ера.

- Хамо а подібні мені існують, тобто люди, люди залишись нормальними, нас багато? – не те що б я горів великим бажанням розмножувати популяцію людей, мені на цей момент хотілось відчути себе серед своїх. Тільки не серед жменьки людей, а серед великих поселень де бігають діти, сміється молодь, хтось кудись весь час спішиться, і не видно от тих жахливих створінь одне з яких стоїть біля мене.