Слава ЗСУ!

— То не гора, то просто хребет. Десь під чотири тисячі.

Таких «просто хребтів» останнім часом довкола побільшало. Вже не іскрився неприступний лід, а тільки сніг спокійно й затишно лежав, як тепла шапка оленяра чи київської тітоньки (остання ні за які гроші не зняла б свою шапку ні під час обіду в ресторані, ні на прийомі в стоматолога: Редьці завжди було цікаво, чого це робиться: того, що хутро для пострадянських громадян є статус-символом чи того, що під статус-символом ховається спітніле і засмоктане волосся), здаючись значно ближчим, ніж був насправді.

— Ого… А скільки днів ще йти?

— Оцього я не знаю. Від погоди залежить, думаю. Та й взагалі, що ти пристала. Я тут ногами зроду не ходив. Хіба у снах.

Редька копнула ногою чорний круглий камінець. Він покотився у висохлий колючий кущик, лишаючи по собі хвіст бурої пилюки, як маленька комета.

— Ти тут добром не розкидайся, — сказав серйозно Дордже. — Місцеві жителі, ті, хто он там вище, від спраги й висоти таких камінців повен рот собі накладають. З думками про дефіцитний чурпі, який ти весь, до речі, з’їла.

— Ну от, а сам на мєсного олексу-воропая гнав і його гальку.

— Так це ж не галька, юний мій геолог. Камінець від камінця далеко падає.

Редька позіхнула: про мене, семене.

— О, позіхаєш, — не відставав Дордже. — Значить, і тебе висота догнала. Навіть тут. Так, думаю, достатньо легко вмерти — заснув, і все.

— Дулі тобі. Не буду я вмирати тут. Ще каміння заставлять їсти на тому світі. Знаю я ваші традиції…

Край дороги чоловік у картузі й пурпуровому шарфі орав двома волами, чорним і білим. Редьці на секунду здалося, що до чорного вола він покрикує щось подібне на «гей-гоп», а до білого насвистує якимось певним тоном. Не давши їй як слід прислухатися, чоловік заспівав — і цю пісню Редька без зусиль змогла повторити.

Дордже не став довго милуватися її музикальністю.

— Ти шо тут співаєш? — і Редьці, як завжди, важко було сказати, жартує він чи ні. — Розспівалася тут.

— А шо? Наша дума, наша пісня не вмре, не загине! — коли Редька знічувалася, намагалась говорити виклично.

— Тю. А звідки така певність, що ти вже не померла?

— Тіпун тобі на яйця! — розсердилася Редька. — Що ти пристав взагалі?

— А ти не злись, а перевір.

— В сенсі?

— Ну, ти ж дівчина забобонна. Оно як налякалася. То й роби так, як місцевий забобонний простолюд. Пограй у сліди навпаки.

— Га?

— Взагалі-то вони тут бояться кам’яних пустельних місцин — вірять, що не людям вони належать. Але, коли дух сумнівається, помер він чи ні, то мусить піти собі на таку піщану місцину й оглянути свої сліди. Якщо вони розміщені навпаки, задом наперед — сумнівів уже немає, смерть йому не приснилася.

59

Химерна картина — сіра піщана Долина Вітрів, що колись давно була дном велетенського моря, встелена чорним камінням. В тому, котре кругле і лежить поближче до самої чорної ріки Калі Ґандакі, перехожі індуїсти люблять шукати слідів Шіви — закам’янілі морські анемони.

Саме цією дивною справою і займався на світанку Дордже, а не з’їхав із глузду, як спросоння було вирішила Редька. Він брав більший камінь і кидав його на менший, і так знову і знову, доки один із них не розколеться.

Спершу майже всі були порожні: ні Шіва, ні хтось інший туди не ступав. Але кілька каменів насправді, розколовшись, показали сонцю те, що мільйони років було абсолютною річчю в собі: ніжні відбитки закрученої спіраллю доісторичної черепашки.

— О, привіт!

Кругла половинка чорного горіха-каменю ідеально помістилася в долоню Редьки.

— Візьми собі, — сказав Дордже. — Це твій компас у долині вітрів, раптом ще сюди захочеш. А мені дай айпод.

— Що? — не відразу допетрала цього романтичного перескоку Редька.

— В тебе ж є там RADIOHEAD?

— Ну є.

— Та в мене щось у голові Pyramid Song їх застрягла. Може, якщо послухаю, попустить.

Редька, зітхнувши, зняла з шиї навушники.

— Бери, послухай.

— Дякую. Як тільки захочеш ти слухати, скажеш, добре?

— Не сумнівайся.

Jumped in the river and what did I see

Black eyed angels swam with me…

Дордже йшов і намугикував собі слова пісні — виходило хоч тихо, а все ж дурним голосом. Так у всіх людей виходить, коли вони з плейєром співають в унісон. Принаймні їм здається, що в унісон. Редьці згадався старий музикантський жарт: «Чим відрізняється унітаз від унісона? — Перший деколи буває чистим».

Тож Редька, йдучи, безкарно порскала сміхом у Дордже за спиною, як раптом подумала, що ця селіграма у неї в руці, може, навіть більше схожа на око ангела, що сидить у Чорній Річці в очікуванні наступної душі, готової стрибнути в воду.