Слава ЗСУ!

В одному місці на березі лежало кілька кам’яних дисків-жорен. Такими мололи зерно колись давно у Редьчиних землях і досі ще мололи в землях Дордже. Як вони опинилися тут, наче принесені водою?

Дордже вийняв із вух навушники і посміхнувся до Редьки:

— Колись Асанга спустився після трьох років печери у суху річкову долину і побачив там рибалку, який в’язав сітку. На запитання Асанги старий сказав, що в майбутньому тут потече вода і буде риба. Тоді Асанга подумав, що він недостатньо завзятий, якщо прості смертні продовжують трудитись і надіятись на нездійсненне. Він повернувся до печер і через шість років побачив будду Майтрейю.

— М-м.

— Я уявляв собі Калі Ґандакі, коли читав про Асангу. Десь зо два роки тому. Дивно, як все по колу ходить, наскакуючи на свої відображення.

— І шо, той Асанга просто сидів у печері й думав про того рибалку? Бо ти десь так і сидів, певно, у своїй тій келії з котами через стінку.

— Я, може, і так. Асанга же крім того ще два рази виходив із печер. Другий раз він зустрів чоловіка, який тер камінь об камінь, бо по прожилках видно було, що всередині є алмаз. Асанга зацінив його терплячість. А втретє він побачив пса, що мучився на дорозі від рани з червами. Асанга хотів вичистити рану, але йому стало шкода черв’яків, і він розрізав собі ногу й почав вставляти їх туди. У той момент і з’явився Майтрея…

60

Ранок почався туманно і солодко. Ще в напівсні вони, лежачи в зіщеплених докупи спальниках, якось познімали один з одного одяг, чи, як хотілося думати Редьці, Дордже перший почав. Притиснувся до неї ззаду, дихав їй сонно ще в вухо, потім легенько вкусив і почав гладити стегна, живіт, груди. Його пальці наче звивали дивну павутину довкола її тіла, і не вилізлій ще до кінця зі сну Редьці нізащо в світі не хотілося цей кокон покидати. Він не сказав ні слова, вона намагалася дихати геть нечутно, так страшно було би прорізати цю щільно нап’яту на гори тишу. Тіло Дордже було таким гарячим, що від нього Редьчиною шкірою вусібіч тікало мільйони мурах. Коли він, обхопивши долонями її груди, нарешті ввійшов у неї, Редька наче побачила весь їх теперішній світ високо з гори. Купа темного каміння, розкиданого світлою долиною, кожен камінь сам по собі, й ось, нічим майже серед того каміння не примітна, їхня хатка. Кому їх тут шукати? Кого шукати їм? Залишитися б так подовше, може, назавжди. Чому ми так рідко зважуємося на те, чого справді хочемо, відкладаючи все на момент, коли готове буде щось головніше, важливіше, терміновіше?

Дордже розвернув її до себе, і далі вони кохалися, дивлячись одне одному в очі. Від сонливості й ніжності сліду не лишилося. Редьці раптом захотілося розбити йому губи в кров, зробити йому боляче, відомстити за неможливість. Ніби у відповідь на її лють, його поштовхи зробилися надсадними, різкими, наче він збирався виштовхнути собою вісь, на якій вона вся трималася. І йому таки вдалося. Редька, скрикнувши, відчула, як розпадається на частини. Спершу на великі, як мармурова статуя від землетрусу, а потім на мільйони елементарних частинок, як та ж сама статуя, помилково трапивши в поле дії андронного колайдера. Редька розліталася і ні про що не думала.

А потім Дордже згріб її назад в одну купу, поцілував спітніле чоло, заправив пасмо волосся за вухо, і Редька і далі ні про що не думала. Навіть про те, що це був найкращий секс у її житті.

— Піду поставлю нам воду. На каву. В Німеччині зробив би прекрасне еспресо. Тільки он машину купив.

«А я капучіно люблю. І тебе…» — нарешті Редька щось подумала.

Дивно було уявляти, що десь в одній із реальностей вони могли б собі винаймати помешкання, наприклад, у Берліні чи в тому ж таки непопулярному й дешевому Ляпцігу, пити на траві у парку піно ґріджіо, їсти оливки, грати у фрісбі з великим псом-покручем, курити траву, читати книжки й займатися сексом, не знімаючи шкарпеток. Можливо, навіть народити дитину й носити її за собою скрізь у рюкзаку на пузі, давши їй ім’я Азія. Але ні, собака таки ліпше… Хто зна, який із Дордже батько?

Редька сіпнулася, впіймавши себе на цій недолугій думці.

— Старію, чи шо? Точно старію. Бо я вже питала, чи старію…

— Всі старіють, — позіхнув Дордже. — І це дуже класно.

61

Редьчині й без того не нові капці вже геть зносилися: як жарти заслуженого телеведучого, котрого ніхто не посміє відправити на пенсію, бо ж наши женщіни його і в перуці любитимуть — як фоторобота своєї радянської юності.

Черевики постаріли і побилися. Дивно, що тільки тепер вона це помітила. Не роздивилась, не відчула, а наче внюхала. Так, мовби в повітрі гасав невловимий, але дуже характерний, як дим від тибетських ароматичних паличок, що спершу нагадував їй запах копченого м’яса («То все від клятого вегетаріанства!») тривожний запах близького завершення.