Слава ЗСУ!

— Дивина… — мовила Редька чи то до себе, чи до розлогої кам’яної долини навкруг. — Ще ніби недавно я готова була поскоріше звідси дременути, а тепер, здається, легко прожила би тут років зо двісті. Погодилася би на сир навіть. Ну, і м’ясо на Паску б хоч давали?..

Дордже не усміхнувся.

— Двісті років жила в Тибеті Єше Цогял.

— Знову ж, завдяки йозі?..

— Не тільки. Практикувалася вона в садхані так сумлінно, що фактично досягла того ж рівня, що й сам Падмасамбхава. Запросто боркала злих духів, воскрешала мертвих і робила всякі інші приємні штуки. Любила Тибет так, як не любили його всі нью-ейджери минулих і прийдешніх поколінь.

— Ех… — Редька, щоби залишитися поряд із ним, здавалося, готова була б витерпіти тисячі зо дві нью-ейджерів хоч і в себе на кухні. Якби вона в неї раптом завелася, кухня та.

— Якби не Єше, хто знає, в якому вигляді дійшли б до нас всі головні вчення Падми. То ж вона все акуратненько впорядкувала.

Редька хотіла вставити феміністичний коментар на тему «що ж тут дивного: жінка великий вчений, і ще в ті пелехаті часи нікого це не шокувало» — але просто зітхнула й сіла на великий білий камінь, закривши ненадовго очі.

Знову під заплющеними повіками з’явилось те, що вона вже встигла була охрестити «фотошопною заставкою Windows»: вкриті низькорослими соснами темні скелі ліворуч, над ними голі й коричневі, як уламки гіркого шоколаду, недоступні для перехожого кам’яні стіни з сивими шапками снігу на гострих шпильчаках. Праворуч — залиті сонцем пустельні відроги майже без дерев, подекуди перетягнуті чиїмись стежинами, покраяні спорожнілими на зиму полями-терасами, подірявлені вгорі чорними печерами. Між двома химерними берегами сіро-зелена Калі Ґандакі плутає кудись у невидну звідси далечінь, в землю чи то духів, чи богів, чи тих, про кого ти не знав, але вони тебе чекають. І там, вже аж над їх землею, біліють вічні, незаймані, досяжні людям хіба що вві сні чи по смерті, льодові вершини. І небо, кашлате синьо-біле небо над тим усім. Таке, що в ньому можна втопитися, і не можна навіть вигадати таких кольорів, не те щоби побачити насправді. Але точно, коли закінчилася би вся вода і їжа у всіх світах, це небо можна було би вдихати і так, потихеньку, скромно жити собі вічно…

— А коли настав її час, то, не лишивши після себе мертвого тіла, Єше просто відправилася на Славетну Міднобарвну гору, — здалеку долинув голос Дордже. — В чисту землю, де й тепер живе в своєму нетлінному тілі Падмасамбхава, невтомно творячи благо всім живим істотам через магічні еманації свого розуму, мови і тіла…

— М? — прийшовши до тями, Редька збагнула, що голос таки справді здалеку — Дордже, відійшовши метрів на десять, приклавши долоню дашком до очей, роздивлявся перспективу їх подальшого шляху.

Зітхнувши, Редька встала й закинула собі на плечі рюкзак, скинутий до того Дордже:

— Давай я трохи. Давно ж не несла.

Дордже особливо не протестував. Потроху здіймався вітер. «…неперервність, увінчана невичерпним тілом, мовою, розумом, якістю й діяннями…» — доніс він наче з недавно минулого часу. «Діяльність її неможливо відрізнити від діяльності Падмасамбхави, і триває вона безперервно».

Вітер, видуваючи тепер у скелях склади «Є-ше», посилювався.

Редька пішла вперед. Не знати чого — від вітру, певно — на очах виступали сльози. Вона пришвидшила крок — хто зна, скільки ще треба пройти?

Вдалині поволі піднімалися одна по одній вітряні стіни з пилюки і дрібних камінців. Спершу вони сягали щиколоток, потім вже били по колінах. Редька йшла все швидше й швидше, напереріз сухим хвилям мертвого моря, намагаючись, вочевидь, утекти від того, чого їй не судилося присвоїти і так пізно далось усвідомити. Редька обернулася через плече. Дордже глибоко про щось своє задумався. Неозора, дика, пустельна долина вітрів.

— Ось вона — любов.

І тут Редька кинулась бігти. Вітряні стіни ставали все вищими, раз довелося обернутись до такої спиною, та й то ледь не впала — такої сили був вітер. Дордже щось, можливо, кричав їй услід, махав руками — Редька наче враз оглухла від раптового болю. Через силу пішла вперед.

Зупинитись би, може, дочекатись, поки він із нею порівняється, притягти його рвучко до себе, цілувати ці обвітрені припухлі губи, а тоді й взагалі, діставши дику силу, зірвати з нього одяг, пустити за вітром, обійняти, відчуваючи гарячу шкіру, віддати йому все, що лишилося у ній живого, і рештою, усім непотребом, полетіти собі геть на Північ. Не достатньо його було, скільки часу втрачено на марне, скільки ж можна було б відчувати його дихання, серце, рухи, хижо поїдати усіма рецепторами, кохатися з ним щоранку, щовечора й щоночі, забувши про сон і нелюдську втому. Бо що лишилося від сну і втоми? Хіба якась хоч крихта спогадів чи зиску? Ні. Зате, від тих рідкісних митей, коли спека їхніх тіл, здавалось, розпалила була всю пустелю навкруги, назавжди оселились у ній холодні дрижаки на спомин.