знайди книгу для душі...
Редьці захотілося кричати. Вийшло лиш затиснуте схлипування. Вона пришвидшила крок, не розуміючи, від чого зараз утікає.
І тут ще далі, десь там, де народжувалися стіни з піску і каміння, показалися люди. Не поодинокі якісь, а ціла наче армія, і наступали вони звідусіль — з боків і ззаду теж.
Редька з жахом озирнулася на Дордже: невже не встигли, невже це й усе?! Вона припинила свій знесилений біг. Дихати цією пилюкою однаково вже було неможливо.
Він і собі зупинився. Взяв її за руку. Посміхнувся тихо: не бійся. А вона й не думала боятися, їй би захистити тут його, закрити власним тілом, стати кам’яницею від вітру і непрошених гостей… Редьці здалося, що зараз, не дивлячись на завивання вітру, вона почує його серце, як тоді у закинутій шахті. Дивно, але вітер у ту ж саму мить затих. І натовпи людей, що підходили все ближче, перестали здаватися такою тьмою-тьмущою, як здавалися у кублах чорної пилюки.
Та й самі люди не виглядали надто загрозливо чи войовниче, хіба що бігли до них щосили, не маючи коло себе ні коня, ні мула. «Дивно, — подумалось Редьці, — яким боком мені ця вся худоба зараз в голові…»
Двійко перших чоловіків, добігши до них на віддаль метрів десяти, разом впали навколішки й почали простиратися. Тепер уже Редька була певна, що таки марить.
Добігло ще кілька людей — ці вже підійшли поближче — і заходилися робити те ж саме.
Далі Редьці все дійсно являлось, як у гарячці. Що відповідав їм Дордже, якими мовами вони говорили, коли нарешті він зрушив із місця і пішов туди, куди закликала ця дика й шаноблива водночас процесія…
«Ніякі це не вороги, загальмовано подумалося Редьці, — це вже просто його піддані». І, відповідно, game over, наші виграють на поки що чужому полі.
Але зовсім не це переймало Редьчин мозок, поки вона, за інерцією все ще тягнучи рюкзак, ступала тепер десь ближче до кінця процесії. Дордже був трохи вищим за інших, чи просто вони все ще шанобливо пригиналися, йдучи з ним поряд. Редьці було видно лише його чорняву голову, але й тому щастю судилося тривати геть недовго.
Якби ж то знати було ще сьогодні зранку, що то вона його так роздивляється востаннє — спробувала би запам’ятати все його тіло, загарбати очима кожен сантиметр, до найменшого ніжного волоска на шиї проти сонця з крихітного вікна. Якщо вже й бути колись екзистенціалістом, то в такі миті це явно було би найлегше. Напівзакриті повіки, чорні, як смола, вії, крихітна родимка на щоці, відчуття прохолодної шкіри на доторк, всі його лінії і синкліналі, від яких забивало дух.
— Ом таре тутаре торе соха… — тихенько наспівувала низька жіночка, що крокувала поряд із Редькою.
Редька впізнала мантру Зеленій Тарі, захисниці всіх жінок і покровительці мудрості. Дивно, досі їй здавалося, що процесія була геть чисто чоловічою…
Тим часом сили танули з кожним кроком. Особливо тоді, коли раптом, круто звернувши з пересушеного річкового ложа, всі рушили стрімко вниз — дивним, неходженим до того схилу.
Редька давно вже думала про те, що коли їй пощастить побувати на Евересті, вона це буде для себе називати «Я герой. Я спустилася з Евересту». Бо піднятися вона б могла хоч на небесний Олімп, а от спускатися з нього — то вже була, як завше, дика каторга травмованим колінам.
— Грьобані лижі! — гарчала Редька, ненадовго забувши про всі свої муки тонких сфер. Які тут душевні конфлікти з катарсисами, коли суглобам пластикова кришечка?! — Редька вкотре послала позитивних флюїдів жевжику, що викруткою підкрутив колись їй лижне кріплення, що призвело у результаті до невеселих гіпсових буднів. — І непостриженим ногастим нігтям теж ганьба, до речі.
«Норовлять, падлюки, вилізти на спусках поза межі черевиків, як кігті вовка в «ну-пагаді» з ковзанів вилазали. А потім дико болять. Так що педікюр — не розкіш, а маст для трекера».
— Всьо, дарагой, я більше не ходок… — кряхтіла Редька, зрештою, навіть доста голосно, щоби те кряхтіння пробилося до Дордже через тіла його підданих, що так і сяк норовили йти з ним в ногу. Вона ж раз по раз зупинялася, щоби нахилитися й помасажувати коліна. Таке враження, що враз уся важкість світу всадилася зараз на її ноги й спину. Добре, хоч наплічник у неї нарешті забрали.
— Ну і нашо ми так довго весь час піздячили вверх?! Щоби тепер так стрімко піздячити вниз?
— Так легше збити спантелику, — не обертаючи до неї голови, знизав плечима Дордже.
— Кого, себе?..
— І себе також.
— А-а-а… — стогнала Редька, вже цілком безсило і беззвучно навіть матюкаючись, роблячи наступний крок. З усіх спусків вниз цей справді видався найважчим.