знайди книгу для душі...
Але раз — і все для Редьки прояснилося. Зі стрімкого рожевого гранітного виступу, на який вона з передсмертним, як їй вже здавалося, прокльоном ступила, зненацька відкрився краєвид, як із польоту вві сні у дитинстві.
Посеред, здавалося би, безкінечної, вселенської пустелі враз виринула смарагдово-зелена долина, покраплена, як на картинах імпресіоністів, білими, рожевими, червоними, жовтими квітучими деревами.
— Зима ж тут наче мала бути, чи як?.. — Редька в міражі не вірила.
З-поміж кипучого зела визирали шпилі й дахи, подібні їй десь на дахи гуцульських церков — старих, іще покритих чорною ґонтою, що знали те, про що вже не судилося знати ні прийдешнім парафіянам, ні навіть їх пастирям, монахам-екзорцистам.
І тут же всі послані їм назустріч люди разом зашуміли, забили в барабани, заспівали щось на багато голосів — і луною їм віддалося з долини. Дордже миттю підхопили на руки, посадовили на чорно-золоту, з драконячими шиями й головами, колісницю, колісницю підхопили знов на руки (аж тут Редька й побачила, що ніяка то не колісниця, а звичайні королівські носилки-паланкін), й обережно понесли донизу.
— От блін, нагло як! Е! А я? Я, по-твоєму, не втомилася?!
Він не почув її, йому і так, очевидно, були трохи незручно зненацька потрапити в цю шангрі-лівську містерію імені фільму-дітям. Панден Дордже, видко, все ще не дуже звикся з роллю наслідного принца-спасителя і лами в одній особі. Зрештою, йому на це звикання лишався тільки час до долини.
— Нема на тебе феміністок! — Гарчала Редька, шкандибаючи за бадьорими підданими. — І… «комуністів нема на ваш царат!» — хотіла додати вона, але вчасно збагнула, що це зовсім не буде смішно.
Від переказаного Дордже раніше Редька вже приблизно знала, що королівство у скрутний час перейшло через суворі й неприступні гори в заховану від суховіїв і начебто зелену долину. Але навряд чи все це уявлялося їй саме так, якщо бодай хоч якось нерозмито уявлялося. Несподівана легка архітектоніка королівства була занадто вже казковим наслідком їх поневірянь серед каміння, зсувів і піску, щедро набитого в рота і в ніс.
— Якесь, холєра, дежавю… — пробурмотіла Редька, перш ніж безсило сповзти на першу-ліпшу лавку, а то й під неї, вмліваючи чи то від громоподібної музики, чи від надто густо напалених курінь довкола.
62
— Ніколи не думала, що помити руки з милом у гарячій воді — така королівська розкіш, — довірливо казала Редька дівчинці, що тримала їй теплий рушник на готові. Дівчинка й оком не кліпнула. Трохи поклонилася і знаком показала Редьці слідувати за нею до лазні.
Ванна! Справжня ванна! Редька не могла у це повірити. Ванна тут була гірською, по-багацунськи традиційною, на гарячих каменях. Стояла вона просто в крихітному саду, закритому від сторонніх очей уламками кам’яної огорожі, заплетеним по ній корінням дерев і зеленим живоплотом. З найближчої стіни на голу Редьку дивилася кам’яна богиня з нерозкритим лотосом у руках. Стояла вона на пласкій голові в карлика, що підтримував руками її крихітні ступні, й шість вогняних драконячих чи то хвостів, чи голів (через потріскану фарбу й полуплений камінь було не розібрати) звивалися, народившись у неї в сукні.
Редька почувалася втомленою, вдоволеною відчуттям виконаної тяжкої справи і самотньою — відтінки спогадів лишаються й перед відкритими очима. І чим довше вона кисла в кам’яній ванній і мружила очі на підвечірні сонячні промені, що ковзали, просочившись крізь бамбукове листя, і по ній, і по східцях жертовників, і по богині, то легшою вона ставала. І погляд богині вже не здавався їй ні зверхнім, ні поблажливим, ні підбадьорливим. Погляд з-під конусоподібної корони був світлим і байдужим — стандартний погляд ідеального божества. Мовляв, а що я тобі зроблю, дівчино, що є, то вже і є.
Дивно, міркувала сонно Редька, звідки в цьому місці таке відчуття фатуму, коли Ґаутама — як запам’яталося з нічних розповідей Дордже — казав, що весь поступ у житті людини залежить від неї самої.
Редька трохи побовтала рукою у воді, закрила очі й завмерла: їй явно почувся знайомий голос десь чи за стінкою, чи всередині стінок її власного черепа:
«…не знаю, як Ґаутама, а Дордже сказав би, що твій Фатум нагадує одного з тих заюшених кров’ю, розгніваних будд-херук із вишкіреними пащами, які чигають за порогом на чергове розбухле еґо. Коли закінчуються дракони, будь-який порядний герой починає їх шукати в собі. Звісно, чим ще може закінчитися пря з примарами, як не вбивством власної тіні. З місця в партері здається, ніби хтось зверху смикає за мотузки. All men are dancers and their tread goes to the barbarous clangour of a gong. Але насправді ці мотузки від початку переплутані між нашими пальцями. Ми сіпаємось, прагнемо їх розірвати, але тільки сильніше затягуємо ґудзи. Тож тільки тобі, люба Редько, вирішувати: гатити далі у веселий тамбурин і викликати імена латинських богів чи набратись терпіння і сісти розплутувати вузликове письмо».