Слава ЗСУ!

— Нічого в мене круто не виходить… — Соню, втім, потішили такі відчайдуші лестощі, — само собою нічого не виходить. Спершу всім треба проходити через лохівську стадію навчання. Просто комусь воно дається легше, комусь важче.

Редька чудово розуміла, кому і як із них дається.

— А втім, — для справедливості додала Соня, — ті, хто здобувають знання і навички важче, стають значно сильнішими професіоналами. Знають, що по чім, і не злізають із коня, якого осідлали.

Від її звичного пафосу Редька скисла.

— Не криви пику. Все буде чотко. Просто їдь і роби це. Якщо вернешся, куплю тобі новий лаптоп.

— Дякую.

— Чи велосипед?

Прокинувшись, Редька все ще зважувала, як ефектніше послати Сонечку під три чорти — верхи на велосипеді, чи накритою лаптопом, як зозулька в годиннику.

— Дурне спить, дурному сниться… — потрусила головою вона.

Дордже біля неї не було. Навіть лежанку свою вже встиг скрутити і майже спакував наплічника.

— Принц-піонєр, блін, — позіхнула Редька.

49

Втомившись довго думати про блиск і крах королівських династій, Редька переключилася на щось більш для себе зрозуміле й прозаїчне.

— І все-таки вона крутиться.

— Хто?

— Та твоя культурна спадщина. Крутиться у мене в голові.

— Ну, хай собі крутиться, аби лиш не знудило. Як у машині — тримай погляд спереду, — засміявся Дордже.

— Чи може бути, що вона якось пов’язана з тими скарбами-терма?.. — і, не дочекавшись відповіді Дордже, Редька сама себе продовжила:

— Бо щось мало віриться, що всі ті мародьори лопатили довколамонастирські землі просто в пошуках глиняних статуйок…

— Ну чого зразу глиняних? — Дордже здивовано підняв одну брову. Редька й не знала, що він так може, і спробувала було й собі: не вийшло. Так само як не виходило клацати пальцями. Генетично, напевно…

— …плюс іще, — провадив Дордже фразу, що її половину Редька буквально проклацала, — тексти з астрології й коштовні камені. Тантри, агами й упадеші, тисячі котрих було в наступні століття…

(Редька випустила й кінцівку його фрази, застопорившись на коштовному камені й не ставши лізти в П-ну Вікіпедію на предмет незнайомих слів).

Проте для неупередженого розуму будь-що з довколишнього являло б собою коштовність. Гранатовий, сірий, рожевий, ліловий колір — просто собі колір тутешнього каміння. Червоні кущі дикого барбарису і чорні кущі сплячого рододендрону, котрому, через кліматично-кармічні причини, не судилося тут вирости деревом. Химерні скелі то антропоморфних форм, то наче стіни замків-велетів, із їх недоступними воротами і вікнами-бійницями, відкритими до вітру, але не до людини.

— Навесні тут, либонь, цвітуть азалії й оці рододендрони… Цікаво, які вони — жовті, рожеві чи багряні. — Роззувши очі, спробувала відволіктися від своїх рівнянь із багатьма невідомими і болю в спині Редька.

— І лежить наш друг туман. — Дордже забрав у неї наплічника. — Давай, азалія, моя тепер черга.

«Ой принц, та ви же ж джентльмен!» — хотіла шпигонути Редька, але промовчала — сама ж щоразу наполягала на їх чесному чергуванні. До того ж Дордже вже казав їй, що йому простіше весь час нести рюкзак, ніж щоразу перелаштовувати на свій зріст численні кріплення.

Зазирнувши по дорозі в невеличкий сільський храм, Редька вже не вперше помітила поряд із древніми статуями й танка кольорову фотографію жирного військового, вочевидь, генерала — у відзнаках вона не особливо розбиралася. Довкола цих фотопортретів із бозна-яких часів стояли припалі пилюкою штучні квіти, в той час як під зображеннями божеств і святих було свіжо насипано в мисочки рису, а в нього вже натикано паличок для курінь, монеток і скручених банкнот. А ще навішано шаликів і наставлено ритуальних пиріжечків-конусів.

— Цей дяпан шо — помер? — глянула на традиційні китайські квіти (такі зустрінеш і в автобусі Тернопіль-Івано-Франківськ, і на Новобілицькому кладовищі в Києві) Редька.

— Ні, — засміявся Дордже. — Він якраз живіший од усіх живих. А з чого ти взяла?

— Ну, квіти такі…

— Ат! Квіти тут всі люблять, ти їх по хатах не помічала, видно. Не ростуть справжні, то хоч із пластику хай квітнуть. А ці тут за наказом прибили навіки — щоби вічне свято.

— Ну і хто це? — Редька роздивлялась третє підборіддя у портрета.

— Один із їхніх окупантських генералів. Чорт його зна, як його звати. Можу поцікавитися.

— Ага. Не забудь.

Дордже висипав у мисочку коло виходу дрібноти.

— Мило тримати у храмах портрети людини, що наказала знести храмів десять-двадцять. Кажуть, ентузіаст ще власноручно з кайлом ходив на «комсомольську стройку».