Слава ЗСУ!

— О! Якщо я не помиляюсь, це ви, мій юний друже? Я невимовно радий бачити вас!

Дік Сенд рвучко обернувся. Перед ним стояв Гарріс.

— Де місіс Уелдон? — вигукнув Дік Сенд, підступаючи до американця.

— Гай-гай! — відповів Гарріс удавано сумним голосом. — Бідна мати! Хіба вона могла пережити…

— То вона померла? А її син?

— Бідний хлопчик! — так само журливо провадив Гарріс. — Де вже йому було вижити в таких тяжких умовах!.. Сконав, звичайно!

Отже, всіх тих, кого так любив Дік Сенд, немає серед живих! Годі уявити, що відчував юнак у цю мить. Охоплений нестямним гнівом.і невситимою жадобою помсти, він підскочив до Гарріса, вихопив у нього з-за пояса ніж і вгородив йому в груди по самісіньку ручку.

— Прокляття!.. — тільки й встиг вигукнути Гарріс і впав мертвий.

Розділ X

ЯРМАРОК

Дік Сенд кинувся на Гарріса так несподівано, що ніхто не встиг його спинити. Кілька тубільців тут же підбігли до юнака і були б убили його, якби не нагодився Негору.

За знаком португальця тубільці пустили Діка. Потім вони підняли й понесли геть мертвого Гарріса. Алвіш і Коїмбра хотіли негайно розправитися з юнаком, та Негору шепнув їм, що вони нічого не втратять, коли трохи забаряться з покарою. Работорговець наказав хавільдарам відвести Діка геть, замкнути й пильно стерегти.

Дік Сенд уперше побачив Негору відтоді, як той пішов од них на узбережжі. Він знав: цей негідник — єдиний винуватець катастрофи «Пілігрима». Він мав би ненавидіти португальця більше, аніж його забитого спільника. Та Дік зневажливо відвернувся від Негору, не мовивши до нього й слова.

Гарріс сказав, що місіс Уелдон і її син загинули. Тепер уже ніщо не цікавило Діка, навіть власна доля. Його кудись потягли, а куди — це було йому байдуже.

Діка Сенда міцно зв'язали й замкнули в вузенький барак без вікон. То був ніби карцер, куди Алвіш саджав невільників, присуджених до смерті за бунт, опір чи за якусь іншу непокору. Міцні стіни відгородили Діка від зовнішнього світу. Але він не жалкував. Він помстився за смерть тих, кого любив, і будь-яка покара не лякала його.

Легко здогадатися, чому Негору не дав тубільцям учинити розправу над Діком Сенд ом: він хотів спершу взяти юнака на жорстокі муки. П'ятнадцятирічний капітан нарешті був у його руках! Тепер можна сповна всолодитися помстою.

Через два дні, 28 травня, відкрився ярмарок — «лаконі», — на який з'їхались работорговці з усіх факторій внутрішньої Африки та тубільці з сусідніх областей. «Лаконі» — це не тільки невільничий ярмарок; це водночас і ринок усіх дарів щедрої африканської землі, і, взагалі, місце, де зустрічаються тубільці з різних племен.

З раннього ранку на просторому майдані — «чіто-ці» — юрмився люд. Сюди зійшлося тисяч із п'ять душ. Привели й рабів Жозе-Антоніу Алвіша, і Тома з товаришами. Те, що ці бідолахи були американці, мало підвищити на них попит.

Алвіш походжав по ярмарку з Коїмброю, пропонуючи работорговцям із внутрішніх областей цілі партії невільників. Серед покупців були тубільці, метиси з Уджіджі — головного торгового міста біля озера Танганьїка — та араби, неабиякі мастаки в торгівлі.

На «лаконі» зійшовся весь місцевий тубільний люд — чоловіки, жінки й діти. Найкраще вміють торгуватися, звісно, жінки, і нашим європейкам до африканок далеко братись.

На жодному з ринків великих європейських міст, навіть у ярмарковий день, не буває такої веремії, як на африканському. У так званих цивілізованих націй бажання продати завжди бере гору над бажанням купити. Африканські тубільці продають так само завзято й бурхливо, як і купують. «Лаконі» для тубільців — велике свято, тільки вони з цієї нагоди не вбираються в найкращу одежу, а прикрашаються. Чи не найважливішою прикрасою вважається зачіска.

Деякі чоловіки позаплітали товсті коси й повикладали їх на тімені високим шиньйоном. Інші позаплітали кіски, що звисали наперед, мов пацючі хвостики, а на тімені прилаштували султани з червоного пір'я. Ще інші позакручували волосся химерними ріжками і пообмазували його, щоб держалося, червоною глиною та щедро пообмащували жиром.

Усі ці химерні зачіски зі свого чи чужого волосся були втикані залізними й кістяними шпильками та паличками. А деякі чепуруни ще й понанизували на волосся силу-силенну кольорових намистинок, а в ці вигадливі візерунки повстромляли ножі для татуювання — «софі» — з різьбленими кістяними ручками.

У жінок волосся було закручене в дрібні, з вишню завбільшки, завитки, кучерики, жмутики або звисало на обличчя довгими закрутами. Тільки деякі молоді та вродливі жінки позачісували його назад або попідстригали чубчиком на лобі. І всі як одна щедро понамащували волосся масною глиною або блискучим «нкола» — червоним смолистим соком сандалового дерева; здалеку видавалося, що їхні голови вкриті черепицею.