Слава ЗСУ!

Однак не слід думати, що, прибираючись на ярмарок, тубільці обмежувалися самою тільки зачіскою. Навіщо ж тоді людині вуха, коли в них не встромляти паличок із цінного дерева, не носити мідних різьблених кілець, ланцюжків, сплетених з маїсової соломи, або сушених гарбузців, які правлять за табакерки, та ще сили-силенної всякого добра! Прикраси відтягують мочки вух мало не до плечей. До речі, африканські дикуни не знають, що таке кишеня, та й звідки їм знати — адже вони ходять майже роздягнені! Тим-то вони й носять у вухах дрібні речі щоденного вжитку — ножі, люльки тощо.

Ну а шия, руки, зап'ястя, ноги, кісточки? Вони, безперечно, призначені для того, щоб носити на них мідні й бронзові браслети, рогові кільця та разки барвистого намиста.

А зуби хіба не для того, щоб підпилювати верхні й нижні різці, роблячи їх схожими на зуби гримучої змії? А нігті на пальцях хіба не для того, щоб відрощувати їх так, аж неможливо нічого робити руками?

А шкіра, звісно, вкриває людське тіло для того, щоб прикрашати її «тембо» — татуюванням, яке зображав дерева, птахів, місяць або хвилясті лінії, що в них Лівінгстон убачав схожість з малюнками Стародавніх єгиптян. З «тембо» — його роблять людині ще змалечку вістрям ножа та синьою фарбою — можна дізнатись, до якого племені чи роду вона належить. Навчить біда малювати свій герб на власних грудях, коли не можна намалювати його на дверцятах карети — адже її немає!

Ну а одяг? Він був дуже простий. Чоловіки мали на собі фартухи із шкури антилопи, що спускалися від стегон до колін, або сплетені з трави спіднички. Жінкам за одежу правила теж сама тільки зелена спідниця, вишита барвистим шовком і оздоблена бісером або дрібними черепашками каурі та підперезана поясом із намиста. Деякі жінки замість спідниці носили фартухи з «ламби» — тканини, сплетеної з трав, пофарбованих у синій, чорний або жовтий колір.

Проте так пишно були вбрані тільки багаті тубільці. Решта — дрібні торговці, пагази, араби — вдягалися куди простіше, тобто ходили майже голі.

Поклажу тут здебільшого носили жінки. Вони прийшли на ярмарок із великими плетеними корзинами за плечима. Знизу вони підтримували корзини руками, а згори корзини держалися з допомогою широкого паска, який оперізував лоб. Вибравши місце й вивантаживши товар, жінки перекидали корзини набік і всідалися в них навпочіпки.

На ярмарку красувалися цілі гори чудових овочів і фруктів — плодів цієї напрочуд щедрої землі. Тут продавали рис, що дає врожай сто зернин з одної; маїс, який при двохстах зернинах з одної приносить три врожаї за вісім місяців; перець, набагато гостріший за кайєнський; маніок; пальмову олію. Сюди понаганяли сотні кіз, свиней, овець безшерстої породи; понаносили живої й битої птиці, риби. Гончарні вироби вабили око своїми яскравими візерунками. Скрізь сновигали хлопчаки, спокушаючи верескливими голосами охочих до напоїв. Вони пропонували бананове вино, міцну настоянку-«помбе», «малофу» — пиво з бананів і медову воду.

Та ще мальовничішим робили ярмарок у Казонде слонова кістка й тканини. Тканин. тут було без ліку: «мерикані» — небілений міткаль виробництва салемських фабрик у Массачусетсі; «канікі» — блакитна бавовняна тканина тридцять чотири дюйми завширшки; «сохарі» — картата біло-синя матерія з червоною облямівкою; і врешті, «діулі» — зелений, червоний і жовтий суратський шовк, три ярди якого коштують щонайменше сім доларів, а якщо він зітканий з золотою ниткою, то ціна досягає до вісімдесяти доларів.

Слонову кістку приставляли до Казонде з усіх факторій Центральної Африки, а вже звідси її везли в Хартум, Занзібар і Наталь. Скільки купців і перекупників гріли руки на цій комерції!

Важко навіть уявити собі, скільки треба забити слонів, щоб зібрати оті п'ятсот тисяч кілограмів, що їх щороку вивозять на європейські й зокрема на англійські ринки. Тільки для задоволення потреб англійської промисловості щороку треба вбивати сорок тисяч слонів¹⁰².

Вага пари слонових бивнів — десь двадцять вісім фунтів, але трапляються бивні вагою в сто шістдесят і більше фунтів.

Як же розраховуються покупці й продавці? Які тут ходять гроші? Відомо, що для африканських работорговців за грошову одиницю правив невільник. Тубільці користувалися замість грошей намистом, виготовленим у Венеції: молочно-білим — «качоколо», чорним — «бубулу», рожевим — «сікундерече». Десять разків намиста називались «фундо». Це вже було справжнє багатство. Тому Лівінгстон, Камерон і Стенлі, вирушаючи в свої африканські експедиції, завжди брали з собою чималий запас цієї «монети».

---

  _{102 Сама тільки фабрика ножів у Шеффілді (Англія) переробляє 170 000 кг слонової кістки. (Прим. автора.)}