Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Полковник відніс півня до спальні. Жінка перевдяглась і пішла напитись води до вітальні, поки полковник заводив годинника. Він чекав сиґналу гасити світло, щоб перевести стрілки.
— Де ти була? — спитав полковник.
— Там, — відповіла дружина. Вона поставила склянку на поличку, дивлячись на чоловіка, і вернулась до спальні. — Хто ж знав, що так рано дощ лине.
Полковник не відповів нічого. Коли пролунав сиґнал гасити світло, він навів стрілки на одинадцять, запнув вікно і відніс стілець на місце. Жінка молилась, перебираючи зерна чоток.
— Ти мені не відповіла, — нагадав полковник.
— На що?
— Де ти була?
— Я залишилась там побалакати, — сказала вона. — Я так давно не виходила на вулицю.
Полковник повісив гамак. Замкнув двері й обкурив кімнату. Потім поставив лампу додолу і ліг.
— Я розумію тебе, — сказав він сумно. — Найгірше — що злидні змушують людей казати неправду.
Вона тяжко зітхнула й призналася:
— Була у падре Анхела. Просила позичити гроші під заставу шлюбних обручок.
— І що він сказав тобі?
— Що гріх торгувати священними речами. — Жінка все говорила — вже з-під сітки від москітів. — Два дні тому я спробувала продати годинник, — розповідала вона. — Нікого він не цікавить, бо тепер продають у кредит сучасні годинники зі світними циферблатами. Можна бачити в темряві, котра година.
Полковник упевнився, що сорока років спільного життя, спільного голоду, спільних страждань було недосить для того, щоб пізнати дружину. Він відчув, що й кохання їхнє постарілося.
— Не хочуть і картини, — сказала вона. — Майже всі мають таку. Була аж у турків.
Полковник насупився.
— Значить, тепер усі знають, що ми вмираємо з голоду.
— Я втомилася, — сказала жінка. — Що ви, чоловіки, тямите в хатніх справах?! Скільки разів я кип'ятила каміння, щоб сусіди не знали, що в нас уже багато днів нема оллі[2]!
Полковник уразився.
— Це ганьба, — сказав він.
Жінка вибралася з-під сітки від москітів і підійшла до гамака.
— Годі, не хочу я більше терпіти ніяких шляхетних витребеньків у цій хаті, — сказала вона. Голос її наливався гнівом. — Вже мені уїлися ця смиренність та гідність.
Жоден м'яз не ворухнувся на полковниковому обличчі.
— Цілих двадцять років ми чекаємо на райських пташок, що тобі обіцяють після кожних виборів, і з усього того нам залишився лише мертвий син, — провадила вона.
— Більш нічого, лише мертвий син.
Полковник уже звик до таких звинувачень.
— Ми виконуємо свій обов'язок, — сказав він.
— А вони його виконують, заробляючи в сенаті по тисячі песо місячно всі ці роки?! — не стерпіла жінка. — Ось у тебе перед очима наш кум Сабас. У нього двоповерховий будинок, і той не вмістить усіх грошей, що він має. А коли він прибився до селища продавати цілющі трави, то мав лише змію, обкручену круг шиї.
— Зате ж він умирає від діабету, — сказав полковник.
— А ти вмираєш з голоду, — відказала жінка. — Час пересвідчитися, що самою гідністю ситий не будеш.
Її мову урвав спалах блискавки. Грім прокотився вулицею, вкотився в спальню, закотився під ліжко, наче розбилась кам'яна куля. Жінка кинулась до чоток. Полковник усміхнувся.
— Це за те, що розпустила язика, — сказав він. — Я завжди тобі казав, що господь стоїть за мене.
Але насправді полковник був пригнічений. За хвилину він загасив лампу й поринув у думки в темряві, покресленій спалахами блискавок. Згадав Макондо. Полковник прочекав десять років виконання неєрландійських обіцянок. У тяжкому сні йому примарилось, наче прибув жовтий запорошений поїзд із чоловіками, жінками, тваринами, що задихались від спеки. Навіть на дахах вагонів лежали люди. То була бананова гарячка.
За добу містечко стало невпізнанне. «Я їду, — сказав тоді полковник. — Мене нудить від запаху бананів». І покинув Макондо тим самим поїздом, у четвер двадцять третього червня тисяча дев'ятсот шостого року о другій годині вісімнадцятій хвилині дня. Йому потрібно було півсторіччя, щоб усвідомити, що він не мав ні хвилини спокою після здачі Неєрландії.
Він розплющив очі й сказав:
— Ну, я вирішив.
— Про що?
— Про півня, — відповів полковник. — Завтра ж я його продаю кумові Сабасу за дев'ятсот песо.
Крізь вікно до контори долинав рев вичищених бичків, крики дона Сабаса.
«Якщо він не прийде через десять хвилин, я піду», — загадав собі полковник, прочекавши дві години. Але прождав ще двадцять хвилин. Він уже збирався виходити, коли дон Сабас зайшов до контори в супроводі гурту пеонів. Кілька разів він пройшов перед полковником, не дивлячись на нього. А помітив його, лиш коли вийшли пеони.
