Слава ЗСУ!

Художника мимохіть це зворушило. Юнак цей був безмежно дорогий йому — адже Доріанів образ позначив якісний перелом у його творчості. І в Безіла забракло духу, щоб ізнов йому дорікати. Та й кінець кінцем байдужість юнакова — лише скороминущий настрій. В Доріані ж так багато доброго, так багато шляхетного...

— Гаразд, Доріане, — сказав нарешті Голворд з сумною усмішкою, — я більше не згадуватиму цієї жахливої історії. Сподіваюсь тільки, що ваше ім'я не буде вплутане в цю справу. Сьогодні мають провадити слідство. Вас не викликали?

Доріан похитав головою, досадливо скривившись від слова «слідство», — такі докладності відгонять чимось грубим і вульгарним.

— Вони не знають мого прізвища, — відповів він.

— Але ж дівчина, мабуть, знала?

— Тільки ім'я. І я цілком певний, що вона нікому його не сказала. Вона розповідала мені, що в театрі їм дуже кортіло дізнатись про мене, а вона всім відказувала, що моє ім'я — Чарівний Принц. Як це гарно з її боку! Безіле, ви повинні намалювати мені її портрет. Я хотів би мати на пам'ять від неї щось тривкіше, ніж згадки про кілька поцілунків і пестливих слів.

— Та вже спробую, Доріане, коли вам цього так хочеться. Але ви й самі повинні знову мені позувати. Без вас у мене й робота не йде.

— Ні, Безіле, тепер я ніколи вам не позуватиму! Це неможливо! — відсахнувся Доріан.

Художник здивовано глянув на нього.

— Що за дурниці, любий! Ви хочете сказати, що вам не подобається той ваш портрет? А де він, до речі? Чого це ви надумали його запнути? Дайте-но я гляну на нього. Це ж найкращий мій твір. Відсуньте ширму, Доріане. Ні, це просто обурливо, що ваш служник так його заховав! Тож-бо я завважив одразу, як увійшов, що в кімнаті щось не те...

— Мій служник тут ні до чого, Безіле. Що, ви гадаєте, я дозволяю йому опоряджати мою кімнату на свій смак? Він часом добере для мене квіти, оце й тільки. А портрет я сам заслонив — у цьому місці занадто різке світло.

— Занадто різке! Та що ви, любий! Це ж саме місце для портрета. Дайте-но я подивлюсь.

І Голворд рушив у той бік кімнати, де висів портрет. Моторошний зойк вирвався Доріанові з уст. Він одним духом шарпнувся до портрета, заступивши художникові дорогу.

— Безіле, — сказав він, увесь пополотнівши, — не руште ширми. Я не хочу, щоб ви дивились на портрет.

— Ви не дозволяєте мені подивитись на мій власний твір? Що за жарти! А це ж бо чому?

— Безіле, якщо тільки ви спробуєте подивитись, — слово честі, я ніколи до вас і не обізвуся, поки мого життя! Я цілком серйозно. Я не збираюсь нічого пояснювати, і вам нічого розпитувати. Але пам'ятайте — тільки ви торкнетеся ширми, між нами все скінчене!

Голворд стояв, наче громом уражений, в безмірному подиві втупившись у Доріана Ґрея. Ніколи раніше не бачив він юнака в такому стані: обличчя Доріанове було мертвотно-бліде з люті, руки стиснуті, очі горіли блакитним вогнем. Він увесь трусився.

— Доріане!

— Цитьте, Безіле!

— Та що з вами? Ну, певна річ, коли ви не хочете, я не дивитимусь на портрет, — промовив художник трохи ображеним тоном і, обернувшись, відійшов до вікна. — Але ж, справді, це досить безглуздо — не дозволяти мені дивитись на мій власний твір, тим паче, що я гадаю восени послати його на виставку в Париж. А перед цим мені, очевидно, треба буде ще раз покрити картину лаком, отож усе одно доведеться оглядати її. То чом би це не зробити сьогодні?

— На виставку? Ви хочете виставити портрет? — перепитав Доріан Ґрей, відчуваючи, як тваринний жах облягає йому душу. То світ мав би побачити його секрет? І люди лупитимуть очі на найглибшу таємницю його життя? Ні, цього не можна допустити! Чимось — йому ще було неясно, чим саме, — але чимось конче треба протидіяти, і то як стій, негайно!

— Авжеж, я не думаю, що ви будете заперечувати. Жорж Пті планує зібрати мої найкращі картини на спеціальну виставку. Вона має відкритись на початку жовтня на вулиці Сез. Портрет буде потрібен лише на місяць. Гадаю, такий короткий час ви легко зможете обійтися без нього. Тим паче, що вас, певно, й не буде тоді в Лондоні. Та й коли ви тримаєте його за ширмою, він, видно, не дуже цінний для вас.

Доріан Грей провів рукою по чолу, зрошеному краплинами поту. Він почував себе на краю прірви.

— Ви ж ось лише місяць тому казали мені, що ніколи не виставите мого портрета! — скрикнув він. — Чому ви змінили свою думку? Ви, люди, що претендуєте на постійність, маєте такі ж самі мінливі настрої, як і всі інші. Різниця тільки в тому, що ваші настрої ще більш довільні. Ви ж пам'ятаєте, як урочисто запевняли мене, що нізащо у світі не пошлете цього портрета на виставку? І Гаррі ви казали те саме.