Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Портрет Доріана Грея

— Ви були в опері?.. — повільно і з болем у голосі перепитав Голворд. — Ви були в опері у той час, як Сібіл Вейн лежала мертва десь там у жалюгідній халупі? Ви можете казати мені, що інші жінки виглядали чарівно і що Патті співала божественно, — і це тоді, коли дівчина, яку ви кохали, ще не заснула спокійним сном у могилі? І-і, чоловіче! Подумайте лишень, які жахіття чекають на її маленьке біле тіло!

— Замовкніть, Безіле! Я не хочу цього чути! — вигукнув Доріан, пориваючись на ноги. — Не згадуйте мені про це! Що сталося, те сталося. Що минуло, те минуло.

— Для вас учорашній день уже минувшина?

— До чого тут час? Це тільки недалеким людям треба довгих років, щоб збутись емоцій! А хто сам собі господар, той може спекатись жури так само легко, як і знайти нову насолоду. Я не хочу підкорятися своїм почуттям. Я хочу розкошувати ними, тішитись удосталь, — але щоб вони були мені підвладні!

— Доріане, це жахливо! Щось вас цілковито змінило. Виглядаєте ви все тим самим чудовим хлопчиком, що день у день приходив до мене в робітню позувати. Але тоді ви були простим, безпосереднім, ніжним, ви були найчистішим створінням у цілому світі. А зараз... Не розумію, що скоїлося з вами. Ви говорите, як людина без жалю в серці... Це все вплив Гаррі, я знаю.

Юнак почервонів і, підійшовши до вікна, якусь хвилину дивився на колихке зело саду, заллятого сонцем.

— Я, Безіле, багато що завдячую Гаррі, — озвався він урешті, — і то більше, ніж вам. Ви тільки навчили мене марнославства.

— І я вже покараний за це, Доріане... Або колись буду покараний.

— Не розумію, до чого це ви, Безіле, — обернувся Доріан. — І чого ви хочете від мене? Ну, чого?

— Я хочу того Доріана Ґрея, що я малював, — сумно промовив художник.

— Безіле, — сказав Доріан, підходячи до нього і кладучи руку йому на плече. — Ви прийшли занадто пізно. Вчора, коли я почув, що Сібіл Вейн збавила себе віку...

— Збавила себе віку! О Боже! Невже це правда? — аж зойкнув Голворд, зводячи нажаханий погляд на Доріана.

— А хіба ви, любий Безіле, думали, що то був просто нещасливий випадок? Ясна річ, ні! Вона сама збавила себе віку!

Художник затулив обличчя руками.

— Оце жах! — пробурмотів він, здригнувшись.

— Ні, — мовив Доріан Ґрей, — ніякого жаху тут нема. Навпаки, це велика романтична трагедія нашої доби. У пересічних акторів справжнє життя звичайно найбанальніше. З них виходять зразкові чоловіки, вірні дружини, — словом, сама нудота. Ви розумієте, що я маю на увазі, — оту буржуазну доброчесність і таке інше. Але Сібіл і на крихту не була схожа на них. Вона й у власному житті зазнала високої трагедії. Вона завжди була героїня. Того останнього вечора, коли ви бачили її, вона грала погано, бо спізнала реальність кохання. А дізнавшись про його примарність, вона померла — так, як померла б і Джульєтта. Вона просто повернулася назад, у царину мистецтва. Її доля має щось від мучеництва. Така сама зворушливість безплідних мук, така сама намарно втрачена краса... Але не думайте, Безіле, що я не страждав. Був такий момент! Якби ви прийшли вчора так приблизно о пів на шосту чи за чверть до шостої, — то застали б мене в сльозах. Навіть Гаррі, котрий, власне, й приніс мені цю звістку, не мав ані гадки про те, що я пережив. Я страждав неймовірно! А потім це минуло. Не можу ж я те саме почуття переживати вдруге. Та й ніхто не може, крім сентиментальних людей... Ви страх як несправедливі до мене, Безіле. Ви прийшли мене заспокоїти, — це дуже люб'язно з вашого боку, — а побачивши, що я спокійний, розпалюєтесь гнівом. Ото маєте людську співчутливість! Ви нагадали мені історію про одного філантропа, що її розповідав Гаррі. Той добродій років двадцять усе намагався чи то усунути якесь свавілля, чи то змінити якийсь несправедливий закон — забув, що саме. Врешті він домігся свого, і — розчарування його не знало меж! Йому не лишилось анічогісінько робити — він мало не вмер з нудьги і зробився переконаним мізантропом... Та коли ви й справді, любий друже, хочете мені душу розважити, навчіть мене, як забути те, що сталося, або як подивитись на нього з мистецького погляду. Чи ж не писав Ґотьє про la consolation des arts?4 Пригадую, колись у вашій робітні мені навернулась під руку книжечка в пергаментовій оправі, і в ній я помітив цей захопливий вираз. Я ж не схожий на того молодика, що вважав, ніби жовтий атлас може втішити людину в усіх життєвих знегодах. Пам'ятаєте, ви розповідали мені про нього, як ми їздили до Марла?.. Я люблю красиві речі, яких можна торкатись і брати до рук. Старий грезет, зелена бронза, лаковані дрібнички, різьблення із слонової кості, вишукані інтер'єри, розкіш, пишнота — усе це дає чимало втіхи. Але мистецький темперамент, що ці речі породжують чи бодай пробуджують, для мене далеко цінніший! Стати глядачем власного життя — це, як каже Гаррі, значить уникнути життєвих страждань. Я знаю, вас дивують мої слова. Ви ще не збагнули, наскільки я розвинувся. Коли ми з вами познайомились, я був хлопчак. Тепер я дорослий. У мене нові нахили, нові думки, нові поняття. Я став інакшим. Але мені не хотілося б, щоб ви розлюбили мене. Я змінився, так, але ви повинні завжди бути моїм другом. Звичайно, я дуже люблю Гаррі. А все ж я знаю: ви кращі за нього. Ви не сильніший — ви занадто боїтеся життя, — але ви таки кращий. І як гарно нам бувало разом! Не кидайте ж мене, Безіле, і не сваріться зі мною. Який я є, такий є. Що тут поробиш?

Попередня
-= 130 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

anonymous14442 06.09.2014

дуже філософське. є над чим задуматись. рекомендую!


Додати коментар