Слава ЗСУ!

А його мати — жінка з обличчям леді Гамільтон, з вологими, наче від вина, устами? Доріан знав, що успадкував від неї. Від неї — його врода і пристрасний потяг до вроди інших. Убрана вакханкою, вона усміхається до нього з портрета. В її волоссі виноградне листя, пурпуровий трунок виплескує із келиха в руці. Барви обличчя вже зблякли на полотні, та очі все ще надять до себе глибиною і яскравістю. Доріанові здавалося, що вони йдуть назирцем, куди б він не подався...

Але людина має предків не тільки у власному роді, а й у письменстві. І чимало з них, може, навіть ближчі їй вдачею і темпераментом, та й впливу їх людина, безперечно, більш свідома. Часом Доріан дивився на цілу історію людства просто як на літопис свого власного життя — не того, що втілювалось у конкретних вчинках і обставинах, а того, яке творила його уява і до якого вабили Доріана його мозок та пристрасті. Він відчував, що вони всі близькі йому — ті дивні й жахливі постаті, що пройшли світовою сценою і зробили гріх таким спокусливим, а зло сповнили такої витонченої» принадності. Здавалося, їхні життя в якийсь таємничий спосіб переплелися з його власним.

Герой того дивовижного роману, що так вплинув на Доріанове життя, теж улягав цій химерній фантазії. У сьомому розділі він розповідає про себе, як в одінні Тіберія сидів, бувало, у саду на Капрі, увінчаний лаврами, що вберігають від блискавки, і читав сороміцькі книжки Елефантіди, а круг нього поважно походжали карлики й павичі, і флейтист передражнював кадильника фіміаму. І як він, мов Каліґула, бенкетував по стайнях з конюхами в зелених туніках і вечеряв з ясел із слонової кості разом зі своїм конем, прикрашеним на лобі самоцвітною опаскою. І як він, мов Доміціан снував уздовж коридора із блискучого мармуру, шукаючи запалими очима відбиття кинджала, що мав збавити його віку, і мучила його taedium vitae — ця жахлива знудженість життям, що на неї слабують ті, кому життя дарує геть-чисто все. Як він крізь прозірний смарагд вдивлявся у криваву бійню на арені цирку, а потім сріблом підковані мули везли його в перлистій і пурпуровій колісниці Ґранатовою дорогою до Золотого палацу, і до нього долинала людська клятьба на його, цезаря Нерона, адресу. І як він, мов Геліоґабал, розмалював собі обличчя, і пряв укупі з жіноцтвом, і наказав приставити із Карфаґена богиню Місяця, і повінчав її містичним шлюбом із богом Сонця.

Знов і знов перечитував Доріан цей фантастичний розділ і два подальші, де, наче на якихось дивовижних гобеленах чи тонкої роботи емалях, проступали моторошні й прекрасні постаті тих, кого Розбещеність, Кровожерливість і Пересит зробили страхітливими або навіженими. Філіппо, герцог Міланський, котрий убив свою дружину і намастив їй губи червоною отрутою, щоб її коханець з поцілунком прийняв смерть із уст тієї, кого він пестив. Венецієць П'єтро Барбі, знаний як папа Павло II, що спромігся у своєму марнослав'ї посісти титул Формозуса — тобто Прекрасного; тіару його, в двісті тисяч флоринів вартістю, було набуто коштом жахливого злочину. Міланець Джіан Марія Вісконті, що зацьковував живих людей гончаками і що його забите тіло усипала трояндами якась повія-закоханка. Чезаре Борджіа на білому коні — верхи обіч нього Братовбивство, а сам він у мантії, заплямованій кров'ю Перотто. П'єтро Ріаріо — син і улюбленець папи Сікста IV — молодий кардинал, архієпископ флорентійський, що його врода дорівнювала тільки його розпусті: Леонору Араґонську він приймав у наметі з білого й малинового шовку, прикрашеному статуетками німф та кентаврів; він звелів позолотити хлопчика, що мав правити на бенкеті за Ґанімеда або Гіласа. Едзеліно, що його меланхолію виліковувало тільки видовище смерті, — до крові ласий він був, як інші до червоного вина; сином диявола називає його легенда — його, що ошукав свого батька, граючи з ним у кості на власну душу. Джіамбаттіста Чибо, що, ставши папою, мов на глум, прибрав собі ім'я Іннокентія — тобто Невинного; у млявих жилах його текла кров трьох юнаків, що перелив йому лікар-єврей. Сіджизмондо Малатеста, коханець Ізотти і владар Рімін, що його зображення, як ворога Бога й людини, було спалено в Римі: він серветкою задушив Поліксену, Джіневру д'Есте пригостив смарагдовим келихом з отруйним данням, а на честь своєї ганебної пристрасті спорудив поганський храм, де правилися християнські служби. Карл VI, що так безтямно закохався в братову дружину, аж прокажений перестеріг його в близькому божевіллі; і коли він таки став несповна розуму, заспокоїти його могли тільки сарацинські карти з образками Кохання, Смерті та Безуму. Ґріфонетто Бальоні*, в ошатному камзолі й самоцвітній шапці на своїх кучерях, до листя аканту подібних, — він убив Асторре разом з його нареченою, Сімонетто разом з його пажем, а сам був такий гарний на вроду, що коли він лежав, умирущий, на жовтому базарному майдані в Перуджії, то навіть ті, що його ненавиділи, не могли стримати ридань, і Атланта, що мала для нього тільки слова прокляття, благословила його...