Слава ЗСУ!

Чимось моторошним заворожували всі вони. Доріан снив їх ночами і бачив у своїй збудженій уяві вдень. Доба Відродження знала незвичайні способи отруєння — отруєння шоломом і запаленим смолоскипом, вигаптуваною рукавичкою і коштовним віялом, позолоченою мускусною кулькою і бурштиновим намистом. Доріана Ґрея отруїла книжка. І бували хвилини, коли він зло сприймав лише як засіб, що допомагає йому справдити своє розуміння прекрасного.

Розділ XII

Це сталося дев'ятого листопада, напередодні дня його народження, — як він часто пригадував згодом. Йому сповнялося тридцять вісім років.

Близько одинадцятої години вечора Доріан, по саму шию закутаний у хутро — оскільки було холодно й імлисто, — пішки повертався додому від лорда Генрі, де він обідав. На розі Ґровнер-сквер і Саут-Одлі-стріт повз нього в тумані хутко промайнула постать у довгому пальті з піднятим коміром і з валізкою в руці. Доріан упізнав перехожого — то був Безіл Голворд. Нараз Доріана пойняв мимовільний жах. Він нічим не виказав, що побачив художника, і квапливо рушив далі.

Але Голворд устиг завважити його. Доріан чув, як той спочатку зупинився, а потім метнувся назад. За хвилину рука художника доторкнулась його ліктя.

— Доріане! От добре! Я ж із дев'ятої години чекав на вас у бібліотеці. Врешті я пожалів вашого стомленого служника й сказав йому випустити мене і йти спати. Сьогодні опівночі я від'їжджаю до Парижа, і мені дуже хотілося побачити вас на прощання. Коли ви проходили повз мене, мені здалося, що я впізнав вас, вірніш, ваше хутро. Але я не був цілком певний... А ви не впізнали мене?

— У такій мряці, любий Безіле? Де там, я зараз навіть Ґровнер-сквер не впізнаю! Здається, мій будинок десь тут поруч, хоч напевно я й не скажу... Шкода, що ви від'їжджаєте, ми ж не бачилися бозна-скільки. Але, сподіваюсь, ви невдовзі повернетесь?

— Ні, мене в Англії не буде з півроку. Я маю намір найняти в Парижі робітню і замкнутися, аж поки скінчу одну велику картину. Та я не про себе хотів з вами поговорити... А ось і ваш під'їзд. Можна, я зайду на хвилину? Мені треба дещо вам сказати.

— Прошу, прошу, любий Безіле. Тільки чи не спізнитесь ви на поїзд? — байдуже спитав Доріан Ґрей, підійнявшись східцями і відмикаючи двері.

Крізь туман мжичило світло ліхтаря, і Голворд глянув на годинника.

— У мене ще досить часу, — відповів він. — Поїзд відходить у чверть на першу, а зараз тільки одинадцята. Я ж саме йшов до клубу, коли ми зустрілися, — я подумав, що ви там. А все важке я вже відправив, отож з багажем ніякої затримки не буде. Зі мною лише ця валізка, і за двадцять хвилин я легко дістануся до вокзалу.

Доріан усміхнено глянув на нього.

— Ну й спосіб подорожувати славетному маляреві! З валізкою в руках і благеньким пальтом на плечах!.. Що ж, заходьте, а то туман забереться в дім. Тільки майте на увазі: ніяких серйозних матерій. У наш час нема нічого серйозного. Принаймні не повинно бути.

Голворд лише крутнув головою і слідом за Доріаном пройшов у його бібліотеку. Там у великому каміні яскраво палахкотів вогонь. Горіли лампи. На столику, викладеному дерев'яною мозаїкою, стояв відкритий срібний погрібець з напоями, сифони з содовою водою і кілька високих кришталевих келихів.

— Бачите, ваш служник зробив усе, щоб я почувався, як удома. Приніс усе, чого тільки мені забаглося, — навіть ваші найкращі цигарки з золотими кінчиками. Він дуже гостинний, і мені більше до вподоби, ніж той француз, що був раніш у вас. До речі, де він подівся? Доріан знизав плечима.

— Здається, одружився з покоївкою леді Редлі і влаштував її в Парижі як англійську кравчиню. Кажуть, що там англоманія тепер дуже в моді. Химерують французи, правда? А Віктор, мушу визнати, був досить добрий служник. Мені він не подобався, але я нічого не міг йому закинути... Знаєте, отак хіба часом приверзуться всілякі дурниці!.. Він і справді був дуже відданий мені і, здається, з жалем у серці покидав мій дім... Ще бренді з содовою? Чи, може, рейнвейну з зельтерською? Мені більше до смаку рейнвейн. В сусідній кімнаті, певно, знайдеться пляшка.

— Дякую, мені досить, — мовив художник, скидаючи капелюха й пальто і кладучи їх на валізку в кутку кімнати. — От що, любий мій: я хочу поговорити з вами таки серйозно. Ну, ну, не хмуртеся так, мені й без того прикро починати.

— Про що це ви? — роздратовано сказав Доріан, відкидаючись на канапі. — Сподіваюся, не про мене буде мова? На сьогодні я вже мав себе донесхочу — тепер я волів би побути кимось іншим.

— Ні, саме про вас, — з підкресленою поважністю в голосі відповів Голворд. — І я мушу це сказати. Я заберу у вас тільки яких півгодини.