Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Портрет Доріана Грея

— Безпечно? Від чого, Доріане?.. У вас якийсь клопіт. Чому ви мені не розкажете? Ви ж знаєте — я б радо поміг вам.

— Не можу я цього розказати вам, Гаррі, — понуро відповів Доріан, — Та й, певно, то все лише мої химери... Цей нещасливий випадок вивів мене з рівноваги. В мене якесь жахливе передчуття, ніби щось таке має статися й зі мною.

— Пхе, дурниці!

— Та я б теж тої думки, але нічого не можу з собою подіяти... Ага, ось і герцогиня — чиста Артеміда в новочасному костюмі! Бачите, ми повернулися, герцогине.

— Я все чула, містере Ґрей, — мовила герцогиня. — Бідний Джефрі аж місця собі не знаходить. Та й ще ви нібито просили його не стріляти в зайця. Це дуже дивно!

— Справді, дуже дивно. Не знаю, чому я так сказав. Просто якась примха. На звірину було так любо дивитись!.. Але шкода, що вам розповіли про цю пригоду. Це неприємна історія.

— Це прикра історія, — поправив лорд Генрі, — бо психологічно вона нічого не варта. От якби Джефрі, скажімо, навмисне це зробив, тоді воно було б цікаво. А хотів би я запізнати справжнього вбивцю!

— Фе, Гаррі, які ви бридкі речі кажете! — вигукнула герцогиня. — Авжеж, містере Ґрей? Ой Гаррі, містерові Ґрею знов погано! Він непритомніє!

Доріан насилу взяв себе в руки і усміхнувся.

— Це пусте, герцогине, — пробурмотів він, — в мене нерви страшенно розшарпалися, та й тільки. Мабуть, я сьогодні забагато ходив... Гаррі ніби щось, таке сказав? І дуже нездорове? Опісля мені розповісте. А зараз я, мабуть-таки, краще піду приляжу, ви вже пробачте.

Вони дійшли до широких сходів з оранжереї на терасу. Коли скляні двері зачинилися за Доріаном, лорд Генрі обернувся і глянув на герцогиню своїми млосними очима:

— Ви дуже закохані в нього?

Вона якийсь час не відповідала, мовчки дивлячись на крайобрій.

— Я й сама хотіла б це знати, — мовила вона врешті. Лорд Генрі заперечив:

— Знання було б фатальне. Непевність — ось що чарує людину. В імлі все робиться чудовим...

— Але в імлі можна й заблукати.

— Всі шляхи сходять до одного, люба Ґледіс.

— До чого ж саме?

— До розчарування.

— Такий був мій дебют у житті, — зітхнула герцогиня.

— Але він приніс вам герцогську корону.

— Мені набридло суничне листя на короні.

— Воно вам додає приваби.

— Тільки на людях.

— Вам було б важко без нього, — сказав лорд Генрі.

— А я його й не кидаю, ані листочка.

— Монмаут має вуха.

— Старість глухувата.

— Невже він ніколи не ревнував?

— На жаль.

Лорд Генрі озирнувся круг себе, ніби нишпорячи очима.

— Чого ви шукаєте? — спитала герцогиня.

— Кульки з вашої рапіри, — відповів він. — Ви ж її скинули, лаштуючись до бою.

Вона засміялася.

— Я ще під маскою.

— Тим ваш погляд ще звабливіший, — прозвучала відповідь.

Вона знову засміялась. Зуби її блиснули, наче білі зернятка в червоному м'ясиві плода.

А нагорі, у своїй спальні, лежав на канапі Доріан Ґрей, і жах поймав кожну клітину його тіла. Життя раптом стало для нього таким огидним тягарем, що його несила було зносити. Моторошна смерть бідолашного нагонича, якого підстрелили в лісі, мов дикого звіра, здавалася йому прообразом його власної смерті. І він мало не зомлів, почувши ті цинічно-жартливі слова лорда Генрі.

О п'ятій годині він подзвонив служникові і наказав спакувати речі та щоб до пів на дев'яту була готова коляска, бо він вечірнім поїздом від'їздить до Лондона. Жодної ночі він вирішив не залишатись більше у Селбі-Роял. Лихе це місце — тут смерть ходить серед білого дня, і трава в лісі заплямована кров'ю.

Потім він написав записку лордові Генрі, сповіщаючи, що ще в Лондон порадитися з лікарем, і прохаючи його тим часом обходити гостей. Коли він вкладав записку в конверт, у двері постукали, і камердинер доповів, що його хоче бачити старший гайовий. Доріан спохмурнів і прикусив губу.

— Скажіть, нехай увійде, — буркнув він по хвилі вагання. Тільки гайовий ступив на поріг, Доріан витяг з шухляди чекову книжку і поклав перед себе.

— Ви, Торнтоне, мабуть, з приводу того нещасливого випадку вранці? — запитав він, беручись за перо.

— Так, пане, — відповів охоронець дичини.

— Цей горопаха був одружений? Він мав родину? — спитав, аби лише спитати, Доріан. — Коли так, я їх не залишу в злиднях і надішлю їм грошей, скільки ви вважаєте за потрібне.

— У тім-то й річ, пане, що ми не знаємо, хто він такий! Через це я й насмілився вас потурбувати...

— Не знаєте, хто він? — не вслухаючись, перепитав Доріан. — Цебто як? Він що, не з ваших людей?

Попередня
-= 167 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

anonymous14442 06.09.2014

дуже філософське. є над чим задуматись. рекомендую!


Додати коментар