Слава ЗСУ!

- Відпочинемо тут і поїдемо далі. – Скомандував капітан.

- Так, ніштяк. – Сказав Аркадій, що вже вийшов з машини і подавав руку своїй дружині Тамарі.

- Нічого собі подорож! – Підтримала Дарина висновки Аркадія.

В цей час Валентин допомагав вилазити з машини Насті, стараючись якомога більше і відчутнєє до неї доторкнутися. Так… голодний хлопець… коли ж у нього все дійсно вийде?

А на цій планеті вогонь не горить. Він відразу гасне. Готувати можна на дзеркалах, таким чином, розігріваючи їжу.

Поїли і почали в обіймах сидіти, роздумуючи на різні теми.

Хто припускав, що буде. Хто згадував своє життя, коли був на Землі. Хто думав про тих, хто залишився. І чому не вдалося їх умовити?

Несподівано просигналили прилади небезпекою.  Ми схопилися, побігли по своїх місцях  в машини. Не встигнувши добігти, як мимо нас щось пролетіло блискавично і облило крижаною водою.

- Що це?

- Що за чудиська?

Забігши в машини, ми проглянули записи камер. Особливо на повільному режимі. І жахнулися з одночасною радістю: це було щось схоже на нашого земного дракона (якого бачили на китайських зображеннях), але не такого, дивного…  дійсно дивного…  Але ми ж на чужій незвіданій планеті!

Чого тут дивного?

Він так швидко пролетів, що ми не встигли його навіть помітити, не те, щоб побачити!

Чому ми його не побачили при скануванні поверхні? Коли наближалися до планети? Може, вони ховаються в горах або під землею? І рідко покидають свої притулки?

Гаразд. Поживемо – побачимо. Зате з'явилася нова загадка.

Якщо тут мешкають такі великі тварини, може, тоді ми знайдемо  і як би людей на цій планеті?

Нам треба боятися їх? Тому що вони не захочуть з нами ділити свою територію? Або треба радіти несподіваній можливості?

Насторожує і заманює одночасно цей висновок. Висновок такий: тут можуть бути люди.

Люди… Які вони? Монстри? Або такі, як ми? Але ми ж теж в якійсь мірі монстри, раз погубили свою планету і весь рослинний і тваринний світ!

Нічого: ще один крок до невідомості. Справимося, як завжди справлялися. І житимемо далі. У радості і в спокої.

Розділ 6

Ми провели в дорозі по білій пустелі декілька днів, майже тиждень. Доба на цій планеті триває 28 годин і 33 хвилини по нашому старому часу – земному. Але щоб себе не утрудняти, ми вже не згадуємо про 24 години - ми відразу перейшли на новий час.

Робот виявив оазис і нарешті ми до нього дійшли.

Це чудово. Ми знову опинилися в казці, що розбурхувала та дивувала мозок.

Вигляд нагадує засипану товстим шаром снігу, що переливається, природу України. Неначе застиглі засніжені і одночасно обмерзлі дерева. Але це не зовсім дерева.  Крона схожа на наші звичні види. Але замість віток і листя на вітках ми бачимо неначе лапки павуків, довгі, тонкі, високі. Дивишся: і точно: це ж великі білі павуки, що мають початок із землі, прив'язані до поверхні. Може, можна було сказати, що це уривки з фільмів жахів, - але ні, вони прекрасні! Ці дерева, ці лапки павуків прекрасні! Білі, оксамитові, такі, що переливаються на світлу, навіть деякі пухнасті!