Слава ЗСУ!

Одне радувало: на кораблі ноніусів зовсім не схоже.

Що це могло бути? І куди воно слідувало?

Капітан підняв тривогу і ми (команда з чотирьох чоловік) розмістилися на нашому головному космічному кораблі. А решта навчених пілотів, народжених з місцевого населення, зайняла інші, дрібніші, кораблі.

Всі були готові.

Всі приготувалися до найгіршого. Але ми хотіли вірити, що вони прийдуть з миром.

Ми вийшли у відкритий Космос. Решта машин послідувала за нами.

Ми чекали нападу, навівши приціл всіх наявних знарядь на нашого гостя. Насправді комп'ютер відстежував переміщення цього «металевого дива» і варто було натиснути на одну кнопку – і всі снаряди полетіли б в нього. І звичайно, відразу треба було б мотати з місця злочину, якби виявилось, що наші знаряддя безсилі в цій битві.

Але до нас поступив сигнал… Азбукою Морзе…

Розділ 35

- «Ми з миром… ми з миром… мир… мир… ми з миром…»

- І ти їм повіриш? – Здивовано запитала я. – Це може бути і справді, 

і брехня.

- Не знаю. А Ви як думаєте? – Запитав Вадим у інших.

- Не знаю. – Замислилася Тамара.

- А хто їх знає… - Такі слова вимовив Аркадій…

Декілька годин пройшло в очікуванні. Кілька разів ми змінювали капітана на його місці, щоб постійно рука лежала біля кнопки пуску снарядів. Звичайно, можна було настроїти автоматичне реагування на які-небудь рухи в напрямі від чужого корабля, але людина краще аналізує вирішальну інформацію і не дає помилкових спрацьовувань на інші мішені та рухи корабля.

- Гррррр… Грррраааг… - захрипів Аркадій.

- Ти вдома не міг поспати?

- Потрібно чекати. Набридло. Коли там все вирішиться? - Утомлено запитав Аркадій.

- Не знаю. Почекаємо ще. – Відповів капітан.

Ще пройшло декілька годин в очікуванні…

- Все! Набридло! – Вигукнув Вадим. – Якби хотіли, давно б напали. Не такі ми вже і захищені. Та і вони не особливо блищать потужністю та грізністю свого вигляду. Малуватий їх корабель.

- А може це розвідувальна машина? А основний (головний) корабель прилетить потім? – Я злякалася за всіх нас можливою вірогідністю.

- Він би вже прилетів, побачивши нашу жалюгідну армію. – З'єхидничав Аркадій.

- Ааааа… ааааа… а… боляче… - Простогнала Тамара.

- Тобі ж через тиждень – два треба … - Розхвилювався її чоловік.

- Стрес все прискорює. Перенервувала із-за наших прибульців. – Пояснила я.

- Унесіть її звідси! А то вона сама ногою натисне на цю небезпечну кнопку! І ми підсмажимо наших незнайомців! – Прокричав капітан.

Вадим залишився на декілька хвилин один в цьому відсіку. Я незабаром повернулася.

- Що робитимемо? – Запитала я.

- Не знаю. Почекаємо ще небагато.

Пройшло ще біля півгодини.