Слава ЗСУ!

- Дорогий Вотсоне,- почув я добре знайомий голос,- приношу вам тисячу пробачень. Мені й на думку не спало, що це так вас приголомшить.

Я схопив його за руку.

- Холмсе! - вигукнув я.- Невже це ви? Ви справді живі? Чи можливо, щоб вам пощастило вибратися з того жахливого провалля?

- Зачекайте хвилинку,- відповів він.- Ви певні, що вже можете вести розмову? Я надто схвилював вас своєю непотрібною театральною появою.

- Зі мною все гаразд, але справді, Холмсе, я не вірю своїм очам. Господи! Тільки подумати, що ви - це ви, а не хтось інший,- стоїте в моїм кабінеті!

Я знову схопив його за рукав і відчув під пальцями тонку мускулисту руку.

- Ні, ви не привид, сумнівів у цьому немає,- мовив я.- Мій дорогий друже, я неймовірно радий бачити вас! Сідайте ж і розказуйте, як ви врятувалися з тієї страшної безодні.

Холмс сів напроти мене й давнім, безтурботно легким жестом запалив сигарету. На ньому був пошарпаний сюртук, той, в якому я бачив торговця книжками, але все інше - сива перука й старі книжки - лежало на столі. Холмс мовби ще більше схуд, погляд його став ще проникливіший, ніж колись, але мертвотна блідість обличчя з орлиним носом свідчила, що його спосіб життя останнім часом був не дуже корисний для здоров'я.

- Як приємно випростатись, Вотсоне! - мовив він.- Це не жарт, коли людині високого зросту доводиться* покоротшати на цілий фут і ходити так кілька годин поспіль. А зараз, мій друже, чи можна попросити вашої допомоги, бо з усього видно - вночі нас чекає важка й небезпечна робота. Мабуть, було б краще, щоб я розповів вам про все тоді, коли ми з нею впораємось.

- Я сповнений цікавості, Холмсе, і мені дуже хотілось би послухати вас зараз.

- Чи ви згодні піти зі мною вночі?

- Куди хочете й коли хочете.

- Справді, як у давні часи. Ми ще встигнемо підобідати, перш ніж вирушимо. Ну, а тепер про ту безодню. Мені зовсім не важко було вибратися звідти з однієї дуже простої причини: я туди не падав.

- Ви не падали в безодню?

- Ні, Вотсоне, не падав. Але записку до вас я написав цілком щиро. Я нітрохи не сумнівався, що для мене все закінчено, коли побачив лиховісну фігуру покійного професора Моріарті на стежці, яка була для мене єдиним шляхом порятунку. В його сірих очах я прочитав невблаганний вирок. Я перемовився з ним кількома словами, і він люб'язно дозволив мені написати коротеньку записку - ви її потім знайшли. Я залишив записку зі своїм портсигаром та стеком і пішов уперед стежкою. Моріарті не відставав від мене й на крок. Діставшись до місця, де стежка кінчалася, я опинився в безвихідному становищі. Моріарті не мав ніякої зброї, але. кинувся на мене й обхопив своїми довгими руками. Він знав - його гру програно, і хотів лише одного - помститись мені. Ми майже повисли на краю урвища. Однак я трохи знаю японську боротьбу «барітсу», що не раз ставала мені у великій пригоді. Я вислизнув з його обіймів, а він, страшно закричавши, кілька секунд, мов шалений, хапався руками за повітря, намагаючись встояти на ногах. Однак не встояв і полетів униз. Нахилившись над краєм, я ще довго дивився, як він падає. Потім він ударився об скелю й шубовснув у воду.

Я схвильовано слухав Холмса, який розповідав, спокійно попахкуючи сигаретою.

- Але ж сліди! - вигукнув я.- Я сам на власні очі бачив, що стежкою пройшло двоє чоловік і не повернувся жодний.

- Це вийшло так. Тієї миті, коли професор зник унизу, мені сяйнуло, що доля посилає мені дивовижно щасливу можливість. Я знав: Моріарті не єдиний, хто поклявся вбити мене. Залишалось ще принаймні троє чоловік, у яких смерть їхнього ватажка могла тільки збільшити бажання помститись мені. Всі вони були дуже небезпечні. Хто-небудь з них неодмінно добравт ся б до мене. З другого боку, коли всі думатимуть, ніби я мертвий, ці люди поводитимуться інакше й викажуть себе, отже раніше чи пізніше я зможу їх знищити. Тоді й настане для мене час оголосити, що я ще в світі живих. Людський мозок працює так швидко, що всі ці думки промайнули в моїй голові, перш ніж професор Моріарті досяг дна Райхенбахського водоспаду.

Я підвівся і оглянув скелясту стіну позад себе. Ви твердите в своєму яскравому звіті, який я з великою цікавістю прочитав кілька місяців згодом, ніби стіна була прямовисна й рівнесенька. Це не зовсім так. Там виявилось кілька невеличких виступів, щось схоже на заглибину, куди можна було поставити ногу. Однак скеля - височенна, тож видертись нагору було явно неможливо, так само як і пройти мокрою стежкою, не лишивши слідів. Правда, я міг би взути черевики задом наперед - це мені не первина,- але три пари слідів в одному напрямку неминуче навели б на думку про обман. Отже, я вирішив ризикнути.й подертися вгору. Це заняття - не з приємних, Вотсоне. Внизу піді мною ревів водоспад. Людина я не з дуже нестримною уявою, але, слово честі, мені здавалося, ніби я чую з безодні пронизливий голос Моріарті. Найменша помилка стала б фатальною. Не раз, коли жмут трави відривався від скелі, залишаючись у моїй руці, або коли нога ковзала у вологій виїмці,- я думав, що загинув. Проте я дерся вгору і нарешті дістався до величенької - в кілька футів - заглибини,- порослої м'яким зеленим мохом, де я міг зручно вмоститись і залишитись непомітним. Я лежав саме там, коли ви, мій дорогий Вотсоне, та всі, кого ви привели з собою, дуже зворушливо, але безрезультатно досліджували причини моєї смерті.