Слава ЗСУ!

Нарешті, дійшовши неминучих, але абсолютно неправильних висновків, ви повернулись до себе в готель, і я зостався сам. Я вже уявляв собі, що на цьому моя пригода скінчилася, проте одна несподівана подія показала, що попереду в мене ще чимало сюрпризів. Величезна каменюка, зірвавшись з гори, прогуркотіла повз мене, вдарилась об стежку і гунула в прірву. Я подумав, що це випадковість, але, глянувши вгору, побачив проти тьмяного неба людську голову, і тої ж миті ще одна каменюка вдарилась об край заглибини, де я лежав, усього за фут од моєї голови. Що це означало - було ясно. Моріарті діяв не сам. Його спільник - а я відразу збагнув, яка то небезпечна людина,- стояв на сторожі, коли професор Моріарті напав на мене. Здалеку, не помічений мною, він став свідком загибелі свого приятеля й мого порятунку. Перечекавши, він обійшов скелю і, видершись на її вершечок, тепер намагався здійснити те, що не вдалося його приятелеві.

Про становище, в якому опинився, я міркував недовго, Вотсоне. Знову я побачив, як люте обличчя визирнуло з-за скелі, і зрозумів, що це провіщає ще одну каменюку. Тоді я поліз назад до стежки. Певен, що в спокійному стані цього не зробив би. Спускатись було в сто разів важче, ніж підійматися. Та часу роздумувати я не мав; третя каменюка просвистіла повз мене, коли я повис, учепившись за край заглибини. На півдорозі я зірвався, проте якимсь дивом, подряпаний, весь у крові, впав на стежку й накивав п'ятами. В темряві я пройшов по горах десять миль і за тиждень опинився у Флоренції, впевнений: ніхто в світі не знає, що зі мною сталося.

Я довірився лише одній людині - своєму братові Майкрофту. Приношу вам безліч пробачень, Вотсоне, але було надзвичайно важливо, аби всі думали, ніби я помер, крім того, ви не написали б такого переконливого звіту про мій нещасливий кінець, коли б не були впевнені, що все це правда. Кілька разів за останні три роки я брався за перо - написати вам, але мене зупиняв страх, що ваша щира прихильність до мене штовхне вас на необачний вчинок, який розкриє мою таємницю. Ось чому я сьогодні відвернувся від вас. Становище було дуже небезпечне, і найменший вияв подиву чи хвилювання з вашого боку міг би привернути до мене увагу та спричинитися до найсумніших, навіть непоправних наслідків. А Майкрофтові я мусив довіритись, щоб одержати гроші, бо мав у них велику потребу. Події в Лондоні розвивалися гірше, ніж я сподівався, бо після суду над бандою Моріарті на волі залишилось двоє її найнебезпечніших учасників - моїх найлютіших ворогів. Тому я два роки мандрував по Тібету, відвідав з цікавістю Лхасу і пробув кілька днів у далай-лами. Ви, можливо, читали про дивовижні дослідження норвежця Сігерсона, але я певен - вам і на думку не спало, що то звістка про вашого друга. Потім я об'їздив усю Персію, зазирнув у Мекку і зробив короткий, але цікавий візит до халіфа в Хартумі, про наслідки якого повідомив міністерство закордонних справ. Повернувшись у Францію, я кілька років займався дослідженнями речовин, що їх одержують з кам яновугільної смоли - це було в лабораторії в Мон-пельє, на півдні. Успішно закінчивши дослідження і довідавшись, що тепер у Лондоні лишився тільки один з моїх ворогів, я почав уже думати про повернення, а звістка про дивовижно таємничий злочин на Парк-лейн змусила мене поквапитись з від'їздом. Цей злочин привернув мою увагу не тільки сам собою, але ще й тому, що його розкриття обіцяло мені сприятливі можливості владнати свої особисті справи. Я негайно приїхав у Лондон, з'явився власною персоною до себе на Бейкер-стріт, викликавши в місіс Хадсрн страшний істеричний припадок, і переконався, що Майкрофт зберіг мою квартиру й папери в тому самому вигляді, в якому вони завжди були. Отже, дорогий Вотсоне, сьогодні о другій пополудні я вже сидів у своєму старому кріслі й жалкував лише про те, що не бачу свого давнього друга Вотсона в іншому кріслі, яке він так часто прикрашав своєю особою.

Отаку дивовижну розповідь я почув" того квітневого вечора; я б зроду їй не повірив, але ж переді мною був Холмс власною персоною, високий, худорлявий, з проникливим, енергійним обличчям, яке я вже ніколи не сподівався побачити. Якимсь чином Холмс устиг довідатись про мою тяжку втрату - смерть дружини, але його співчуття виявилося швидше в тоні, ніж у словах.

- Робота - найкращі ліки від горя, дорогий Вотсоне,- сказав він,- а нас обох сьогодні вночі чекає така робота, що як ми її виконаємо, то виправдаємо своє існування на цій землі.

Марно просив я свого друга висловитись ясніше.

- Ви достатньо почуєте й побачите ще до ранку,- відказав він.- До того ж у нас є про що поговорити, бо ми не бачились три роки. Задовольнимось же цим, а о пів на десяту вирушимо назустріч одній непересічній пригоді в порожньому будинку.