знайди книгу для душі...
- Гаразд.
Кость мене бачить, подумав Вільям. Отже, він зовсім поруч.
Дзвіночок видибав із сутінків.
Це був пудель. Чи щось схоже.
Колектив «Ле Пуаль дю Ш’єнн» - салону краси для собак – перевершив сам себе. Будь-хто перевершив би сам себе, аби лише Старий Тхір Рон якомога швидше покинув приміщення. Вони накручували, напахчували, намащували, робили завивку, промивку, просушку, вжили парфуми й шампунь – і тільки манікюрниця зачинилась у туалеті, відмовившись виходити до кінця процедур.
Результат виявився… рожевим. Рожевість була лише одним з аспектів, але це була настільки рожева рожевість, що вона домінувала над усім, включаючи навіть хвоста з фігурно обстриженою китицею на кінчику. Груди собаки мали такий вигляд, ніби їх прострелили великим рожевим ядром, і воно загрузло в них до половини. А ще була велика блискуча грива. Аж надто блискуча – так скло нерідко блищить яскравіше за діаманти, бо склу є що доводити.
Загальна картина являла собою не стільки пуделя, скільки невідому науці пуделеподібну потвору. Все окреме в ній наштовхувало на думку про пуделя, проте загальний вигляд наштовхував хіба що на думку про втечу.
- Дзяв, - сказала потвора.
І в цьому теж щось було негаразд. Вільям знав, що такі собаки дзявкають, але цей, він був певен, сказав «дзяв».
- Хороший… - почав він, і затнувся: - …песик.
- Дзяв-дзяв-дзяв-чорт-дзяв, - сказав пес і побіг уперед.
Вільям здивувався був з «чорта», але потім вирішив, що собака чхнув.
Пудель продріботів по грязюці й зник у темряві.
Через мить його писок виткнувся з-за рогу.
- Дзяв?
- Ох, так. Перепрошую, - сказав Вільям.
Дзвіночок провів його брудними східцями до старої стежки, що йшла вздовж берега. Її було завалено сміттям – а те, що лишається лежати на узбережжі Анк-Морпорку попри всю діяльність збирачів сміття, є справжнім сміттям. Сонце рідко зазирало сюди навіть погожого дня. Тіні намагались не рухатись, і водночас текти разом із водою.
Тим не менше, серед навалених під мостом колод горіло багаття. Вільямові ніздрі закрились, і він зрозумів, що прибув на побачення до Гурту-під-Мостом.
Стежиною, що вела під міст, і в минулому мало хто ходив. А те, що вона лишалась пустельною за нинішніх часів, було заслугою Рона та його приятелів. У них не було майна, яке можна було би вкрасти. Власне, у них взагалі практично нічого не було. Час від часу Гільдія жебраків розглядала питання їхнього вигнання з міста, проте без надмірного ентузіазму: навіть жебракам потрібно дивитись на когось згори вниз, а гурт був настільки внизу, що з певного погляду міг би вважатись верхівкою. До того ж, у Гільдії вміли цінувати справжнє мистецтво; ніхто не вмів плювати й сякатися так, як Домовина Генрі, ніхто не мав стільки зиску зі свого каліцтва, як Арнольд-Колобок, і ніщо на світі не смерділо так, як Старий Тхір Рон. Скалатинова олія могла би правити йому за дезодорант.
І щойно у Вільямовій голові промайнула ця думка, він зрозумів, де ховається Гав.
Неприродно рожевий хвіст Дзвіночка зник у купі дошок, колод та уламків, що їх члени команди називали «Оте», «Хня!», «Го-го» та Хата.
Вільямові очі почали сльозитись. Вітерець і так залітав під міст украй рідко. Вільям рушив на світло.
- Е-е-е… Доброго вечора, панове, - видушив він, киваючи постатям, що скупчились довкола зеленавих язиків полум’я.
- Я хочу побачити колір того твого папірця!{27} - наказав звідкись із темряви голос Костя.
- Е-е-е, гм, такий, сіро-білий, - сказав Вільям, витягаючи чек.
- Схоже, все правильно. П’ятдесят доларів. Сума, підпис, - сказав Кость. – Я пояснив концепцію своїм колегам, пане де Ворде. Мушу сказати, це було нелегко.
- І якшо спробуєш нас намахати, ми прийдем до тебе додому! – втрутився Домовина Генрі.
- І що зробите? – спитав Вільям.
- Станемо попід дверми і будем там стояти вічно! – сказав Арнольд-Колобок.
- І підморгувати твоїм гостям, - сказав Качур.
- І плювати їм на чоботи, - додав Домовина Генрі.
Вільям спробував вигнати з голови думку про реакцію на це пані Секретової. Натомість він сказав:
- А тепер я можу побачитись із собакою?
- Покажи йому, Роне, - наказав голос Костя.
Важка пола Ронової шинелі відійшла вбік, явивши Ґава, що закліпав на вогонь.
- То він був у вас?! – сказав Вільям. – Все так просто?
- Креветко!
- Кому спаде на думку обшукувати Старого Тхора Рона? – риторично спитав Кость.
27 «Колір папірця» - типова для Пратчетта варіація на тему, в даному разі – на тему оспіваного старовинним американським кіно вигуку «покажи мені колір своїх грошей!»