Слава ЗСУ!

Сахариса невпевнено подивилась на ключ у своїй руці.

-     У моєї сестри сила-силенна суконь, - сказав Вільям. – А ти ж хочеш на бал, чи не так?

-     Можливо, пані Гевальт могла би підшити що треба, якщо я принесу їй сукню зранку, - промовила Сахариса з дещо заперечними інтонаціями, водночас мовчазно благаючи: ну умовте мене!

-     Поза всяким сумнівом, - сказав Вільям. – І, певен, ти також знайдеш когось, хто зробить тобі красиву зачіску.

Сахариса примружила очі.

-     Ти таки вмієш бути переконливим, - сказала вона. – Ну, а сам що збираєшся робити?

-     Маю йти, - відповів Вільям. – Побалакати з одним собакою про одного чоловіка.

Сержант Ангва поглянула на Ваймза крізь пару, що підіймалася з чаші, яка стояла перед її обличчям.

-     Даруйте, командоре, - сказала вона.

-     Він у мене вік волі не побачить, - процідив Ваймз.

-     Ви не можете його заарештувати, - сказав капітан Морква, обв’язуючи довкола голови Ангви свіжого рушника.

-     Та невже? За напад на офіцера?

-     Гм, цей момент виглядає трохи непевним, чи не так? – сказала Ангва.

-     Ви – офіцер Варти, в якій би подобі ви не були!

-     Так, але… нам трохи комфортніше працювати, доки чутка про перевертня у Варті залишається тільки чуткою, командоре, - сказав Морква. – Ви так не гадаєте? Пан де Ворд пише про все, що дізнається. Ми з Ангвою в цьому не такі мастаки, тож поки що про перевертня знають тільки ті, хто мусить знати…

-     Я забороню йому про це писати!

-     Як, командоре?

Ваймзова агресія трохи ослабла.

-     Ви ж не хочете сказати, що я, командор Варти, не можу заборонити якомусь му… якомусь дурникові писати все, що йому заманеться?

-     О, ні, командоре. Звичайно, можете. Але я не певен, що ви можете заборонити йому написати про те, що ви заборонили йому писати.

-     Я в шоці. В шоці! Ви ж із Ангвою…

-     Друзі, - сказала Ангва і глибоко вдихнула чергову порцію пари. – Але Морква має рацію, пане Ваймзе. Я б не хотіла порушувати цю справу. Я його недооцінила, і це моя провина. Вскочила просто в хмару… Але за пару годин буду в нормі.

-     Бачив я, в якому стані ви повернулися, - сказав Ваймз.

-     Я була заскочена зненацька, і мій ніс просто відмовив. Це було ніби повернути за ріг і з розгону влетіти в Старого Тхора Рона.

-     О боги! Так кепсько?!

-     Ну, може, не зовсім так. Давайте забудемо про це, командоре. Будь ласка.

-     Він швидко вчиться, наш юний де Ворд, - сказав Ваймз, сідаючи за свій стіл. – Він має тільки перо та друкарський верстат, а всі вже танцюють під його музику. Що ж, нехай повчиться ще трохи. Йому не подобається наш нагляд? Гаразд, нагляду більше не буде. Хай жне те, що посіяв. Бачить небо, у нас і так по горло справ.

-     Але об’єктивно він…

-     Капітане, ви бачите ось цю табличку на моєму столі? А ви, сержанте? Тут написано «Командор Ваймз». І це значить, що перше й останнє слово – за мною. Ви щойно отримали наказ. Що ще в нас нового?

Морква кивнув.

-     Нічого доброго, командоре. Собаку так ніхто й не знайшов. Гільдії перегризлися між собою. Пан Нікчемський приймає все нових і нових візитерів. А Верховний жрець Ридикуль доводить всім і кожному, що Правитель Ветерані з’їхав з глузду ще днем раніше, коли розповідав йому, що знає, як вивести летючих лобстерів.

-     Летючих лобстерів, - рівно повторив Ваймз.

-     Плюс щось про передачу кораблів семафорами.

-     М-да. А що каже пан Нікчемський?

-     Наскільки відомо, він каже, що з нетерпінням чекає на нову епоху нашої історії й готовий повернути Анк-Морпорк на стежку стабільності та процвітання.

-     Це теж щось на кшталт летючих лобстерів?

-     Це політика, командоре. Наскільки відомо, він прагне повернення до цінностей та традицій, що зробили місто великим.

-     Та він хоча б уявляє собі ці цінності й традиції?! – вибухнув Ваймз.

-     Гадаю, так, командоре, - сказав Морква з кам’яним виразом обличчя.

-     О, боги. Краще б ішлося про лобстерів.

З темних небес знову сіялась мжичка. Міст Батона був відносно пустий; Вільям скрадався в тіні, насунувши капелюх на самісінькі очі.

Раптом невідь-звідки почулося:

-     Ну що, пр-риніс свого папірця?

-     Пане Кость? – спитав Вільям, нагло вирваний з глибини своїх думок.

-     Я віправляю… провідника. Йди за ним, - сказав невидимий співрозмовник. – Його звати… Дзвіночок. Просто йди за ним, і все буде добре. Гаразд?