Слава ЗСУ!

 З палаючого виру з гучним «бззззз!» вилетіла бляшанка того, що колись було емаллю – й вибухнула точно над верстатом.

Вільям схопив Вернигору за плече.

- Я сказав – тікаймо!

- Мій верстат! Він горить!

- Краще він, ніж ми! Біжіть!!!

Про гномів подейкували, що вони значно більше турбуються про золото та залізо, ніж про мислячих істот, бо запаси золота та заліза в світі обмежені, в той час як істот, схоже, стає дедалі більше. Здебільшого так думали істоти на кшталт пана Вітренка.

Проте гноми справді дуже турбуються про залізо та золото. Адже без них усі ми були б лише більш-менш тямовитими тваринами.

Друкарі з’юрмилися біля дверей з сокирами напоготові. Назовні вивалювались хмари ядучого диму. Над дахом витанцьовували язички полум’я. Кілька шматків бляшаної покрівлі раптом гучно провалились усередину. Цієї ж миті з дверей вилетіло, лишаючи димний слід, якесь ядро. Троє гномів кинулись на нього, і тільки чудом не зарубали одне одного.

Це був Гав. На ньому все ще жевріли ділянки шерсті, але його очі палали значно яскравіше, і він продовжував переможно гарчати.

Він дозволив Вільямові підняти себе на руки, після чого, нашорошивши вуха, обернувся до дверного отвору.

- Ось, мабуть, і все, - сказала Сахариса.

- Вони могли вибратися через чорний хід, - сказав Вернигора. – Боддоні, чого б кільком із вас не піти й не перевірити?

- Геройський песик, - сказав Вільям.

- «Хоробрий» було б краще, - машинально сказала Сахариса. – Менше літер. Хоча… Можна ж і так:

ПЕСИК- ГЕРОЙ АТАКУЄ БАНДИТІВ

…хоча це перше слово виглядає не так і героїчно.

- Хотів би я вміти думати заголовками, - сказав Вільям, здригнувшись.

У льосі під повіткою було холодно й вогко.

Пан Шпилька, ледве доклигавши до кутка, обтрушував з одягу попіл.

- Ми, мля, попались, - видушив із себе пан Тюльпан. 

- Та невже? - сказав Шпилька. – Тут усе з каменю. Підлога, стіни, стеля! Камінь не горить, ясно? Нам треба просто тихо й гарно пересидіти тут.

Пан Тюльпан дослухався до звуку пожежі над їхніми головами. По долівці під зачиненим люком маяли жовто-червоні відсвіти.

- Мені це, мля, не подобається, - сказав він.

- Бувало гірше.

- Мені це не подобається, мля!

- Охолонь. Ми звідси виберемось. Я народився не для того, щоб підсмажитись!

Довкола верстата ревів вогонь. У розпеченому повітрі, крутячись, пролетіли кілька запізнілих бляшанок з-під фарби, заливаючи все вогненним дощем.

В серці пожежі вогонь був жовто-білого відтінку, і зараз він дістався металевих форм, на яких лежав набір. На вимазаних типографською фарбою свинцевих поверхнях набухли срібні краплі. Літери заворушились, розповзлися, злились воєдино. Якусь мить на поверхні розплавленого металу плавали слова – невинні слова, такі як «і», «правда», «зробить вас вільними»… Та ось вони зникли. І по розжареному до червоного верстату, по дерев’яних скринях, по стосах набору й навіть по купах дбайливо складеного брухту потекли тоненькі струмочки. 

Вони зустрічались, зливались і ширились. Незабаром підлога перетворилась на рухливе, тремтливе дзеркало, в якому перевернуто відбражалось рухливе жовто-червоне полум’я.

Саламандри на робочому столі Отто відчули тепло. Вони любили тепло. Їхні предки еволюціонували в жерлах вулканів. Саламандри прокинулись і замуркотіли.

Пан Тюльпан, що ходив від стіни до стіни льоху, наче звір у ловецькій ямі, схопив одну з кліток і втупився в створіння всередині.

- Що це ще, мля, за мерзота? – прогарчав він і кинув клітку назад. Тут йому в око впала темна банка поруч. – А тут, мля, чогось написано «Оберешно!».

Земляні вугри вже були на межі. Вони теж відчували тепло – от тільки вони походили з глибоких печер з крижаними підземними водами.

Їхній протест вилився в спалах темного світла.

Більша його частина дісталася мозкові пана Тюльпана. Щоправда, після всіх бійок від цього органу залишалось не так багато, навіть попри те, що пан Тюльпан не так уже й часто бився головою, адже це все-таки було досить боляче. Проте там залишався примарний спогад про сніг, і соснові ліси, і палаючі будинки, і церкву. У ній вони ховалися. Він був дитиною. Він згадав величезні сяючі картини – з такою кількістю кольорів, якої він ніколи не бачив…

Він моргув і впустив банку.

Вона вдарилась об долівку. Вугри видали ще один вибух темряви. Відчайдушно звиваючись, вони вибиралися з решток своєї в’язниці, ковзали вздовж стіни й намагалися протиснутись у щілини між брилами.