Слава ЗСУ!

Пан Тюльпан обернувся на раптовий звук за своєю спиною. Його колега закляк на колінах, вчепившись у своє волосся.

- Все гаразд?

- Вони в мене за спиною! – прошепотів Шпилька.

- Та ні, друже, тут тільки ти і я.

Пан Тюльпан поплескав Шпильку по плечу. Коли він задумався, що робити далі, на його лобі від напруження випнулися вени. Раптові спогади зникли. Тюльпан ще замолоду навчився редагувати свою пам’ять. Що потрібно панові Шпильці зараз, вирішив він, так це – пригадати кращі часи.

- Гей, пам’ятаєш, як Герард-Чобіт та його хлопці загнали нас у той, мля, льох у Квірмі? – сказав він. – Пам’ятаєш, що ми з ними зробили після?

- Так, - вимовив пан Шпилька, тупо дивлячись у стіну. – Пам’ятаю.

- А старого в тому будинку в Геної, коли ми, мля, не знали, що там хтось є? То ми забили двері й…

- Замовч! Замовч!

- Просто намагаюсь думати позитивно.

- Нам не слід було вбивати всіх тих людей… - майже нечутно прошепотів пан Шпилька.

- Чому це? – здивувався пан Тюльпан, але нервовість пана Шпильки знову пронизала його наскрізь. Він схопився за шкіряну шворку на своїй шиї й відчув заспокійливу вагу. В судну годину картоплина може дуже знадобитися.

Плюскіт за спиною змусив його озирнутись, і його обличчя просвітлішало.

- Так чи так, ми врятовані, - сказав він. – Здається, почався, мля, дощ.

Зі щілин довкола люка в стелі дріботіли срібні краплі.

- Це не вода! – вереснув Шпилька, підхоплюючись.

Краплі, зливаючись, перетворились на невпинний струмок. Плюскіт лунав якось дивно, а сама рідина збиралась у горбик під люком. Але на його верхівку наливалось усе більше рідини, й пляма все ширше розповзалась по підлозі.

Шпилька з Тюльпаном позадкували до дальньої стіни.

- Це – розплавлений свинець, - сказав Шпилька. – Вони ж друкують ним ту газету!

- Мля… І багато його сюди наллється?

- Сюди? Ну, не більше за пару дюймів...

В протилежному кінці льоху озерце металу торкнулося лавки Отто, й та задиміла.

- Нам треба на щось піднятися, - сказав Шпилька. – Поки воно не захолоне. В такий мороз це не забере багато часу!

- Але тут, мля, нічого немає! Нам кінець!!!

Пан Шпилька на мить притиснув долоню до очей і глибоко вдихнув повітря, що вже добре прогрілося під неквапним сріблястим дощем.

Потім він розплющив очі. Пан Тюльпан покірно дивився на нього. Адже рішення приймав пан Шпилька.

- Я… маю план, - промовив він.

- Це добре. Добре.

- Мої плани завжди успішні, авжеж?

- А то. Я завжди казав, що ти, мля, просто геній. Як тоді, коли ти придумав, щоб ми скрутили…

- І я завжди дбаю про інтереси нашої фірми, так? 

- Ну ясно, еге ж.

- Отже… мій план… це не ідеальний план, але… А, біс із ним. Дай мені свою картоплину.

- Що?

Рука пана Шпильки раптом рвонулась уперед, і арбалет завмер за дюйм від горла пана Тюльпана.

- Ніколи сперечатись! Давай сюди негайно кляту картоплину! У нас немає часу на те, щоб ти думав!

Невпевнено, але з традиційною вірою в здатність пана Шпильки знайти вихід з глухого кута, пан Тюльпан зняв через голову поворозку з картоплиною й передав її панові Шпильці.

- Гаразд, - сказав пан Шпилька. Одну половину його обличчя раптом зсудомило. – Ось що я думаю…

- Пошвидше! – урвав його пан Тюльпан. – Воно вже за пару дюймів від нас!

- Ось що я думаю: я думаю, що в мене – надто дрібна тілобудова, пане Тюльпане. Ти не зможеш спертись на мене. Я не підійду. А ти – велетень. І я не хотів би бачити, як ти страждаєш.

Він натиснув на скобу. Це був хороший постріл.

- Пробач, - прошепотів він під плюскіт свинцю. – Пробач. Пробач. Але я народився не для того, щоб підсмажитись…

Пан Тюльпан розплющив очі.

Навколо було темно, але в затьмареному небі вгадувалось щось на кшталт зірок. Повітря було непорушним, але звіддаля чувся непевний шерех, ніби вітер шурхотів у сухому лісі.

Він трохи почекав, але нічого не сталося, і він спитав:

- Тут хто-небудь, мля, є?

ТІЛЬКИ Я, ПАНЕ ТЮЛЬПАНЕ.

Частина темряви відкрила очі, й на нього знизу вгору поглянули дві плями  блакитного світла. 

- Мля, той виродок вкрав мою картоплину. Ти, мля – Смерть?

ДОСТАТНЬО ПРОСТО «СМЕРТЬ». А ХТО, ВИ ЧЕКАЛИ, ПРИЙДЕ?

- Е-е-е… Для чого?

НАЗВАТИ ВАС СВОЇМ.

- Не зна… Я, мля, ніколи про це не…

НАВІТЬ НЕ ЗДОГАДУВАЛИСЬ?

- Все, що я знаю – це що поки ти маєш свою картоплину, все буде гаразд.

Пан Тюльпан пробарабанив цю фразу, як папуга. Але тепер пам’ять небіжчика, яка не забуває нічого, повернула його в той час, коли він бачив світ з висоти двох футів і мав три роки від роду.