Слава ЗСУ!

- Ти не винен, - сказав гном, підгилюючи закіптюжену каністру. – Та й це ж не кінець світу… ми ще винні купу грошей Гаррі Королю.

- Не нагадуйте…

- Мені й не доведеться. Він сам нагадає. Нам обом.

Вільям накрутив куртку на руку й відсунув шматок покрівлі.

- Столи вціліли!

- Вогонь іноді робить дивні речі, - похмуро сказав Вернигора. – До того ж, мабуть, їх захистила обвалена покрівля.

- Я маю на увазі, що хоч вони й трохи обгоріли, на них можна працювати!

- О, ну тоді нам і горе не біда, - кинув гном; барометр його голосу змістився з «похмуро» на «значні опади». – Коли збираєшся вичитувати новий випуск?

- Ні, ви погляньте! На шипі для нотаток, котрий у мене на столі, деякі папірці лише ледь обгоріли!

- Життя сповнене дорогоцінних несподіванок, - прбурмотів Вернигора. – Агов, панночко, по-моєму, вам не варто сюди заходити!

Вигук був адресований Сахарисі, що шукала прохід у почорнілих руїнах.

- Я тут працюю, - сказала вона. – Ви зможете полагодити верстат?

- Ні! Йому… кінець! Це просто брухт! Ми втратили верстат, шрифт, метал – ви обоє мене чуєте чи ні?!

- В такому разі, нам треба дістати інший верстат, - рівно сказала Сахариса.

- Навіть верстат зі звалища обійдеться в тисячу доларів! – відрубав Вернигора. – Зрозумійте, це все. В нас нічого не лишилось!

- Я маю певні заощадження, - сказала Сахариса, змітаючи зі свого столу кам’яне кришиво. – Може, ми могли б купити один із тих невеличких ручних верстатів, щоб хоч якось продовжувати роботу.

- Я в боргах, - сказав Вільям. – Але, можливо, міг би влізти в борги ще на кілька сотень.

- Як гадаєте, ми зможемо працювати, перекривши дах фанерою, чи нам краще переїхати?

- Я не хочу переїздити. Кілька днів попрацювати, й це місце буде в порядку, - сказав Вільям.

Вернигора склав долоні рупором.

- Аго-о-ов! Говорить здоровий глузд! У нас немає грошей.

- Тут не так уже й багато місця, особливо якщо розширюватися, - сказала Сахариса.

- Куди?

- Під журнали, - сказала Сахариса. На її волосся сідав сніг. Довкола в безнадійній рятувальній операції метушилися гноми. – Так, я знаю, газета – це важливо, але верстат надто довго стоїть без роботи між випусками, і я, ну, впевнена, що має існувати попит, наприклад, на жіночий журнал…

- Верстат стоїть без роботи? – перепитав Вернигора. – Він уже не запрацює!

- Журнал про що? – спитав Вільям, не звертаючи на гнома ані найменшої уваги.

- Ну… про моду. З зображеннями жінок у модному одязі. Про в’язання. Щось таке. І не кажи мені, що це нудно. Його купуватимуть.

- Одяг? В’язання?

- Багатьом це цікаво.

- Мені ця ідея не дуже до вподоби, - сказав Вільям. – Так само можна думати, що хтось купуватиме чисто чоловічий журнал.

- А чому ні? От що ти друкував би в такому журналі?

- Ну, не знаю. Статті про алкоголь. Зображення жінок без модного одя… В будь-якому разі, нам знадобиться більше авторів.

- Можна сказати? - спитав Вернигора.

- Такі речі може робити кожен, - сказала Сахариса. – Якби це потребувало якогось великого розуму, ми б не впорались.

- Теж правильно.

- Непогано продавався б журнал на ще одну тему, - сказала Сахариса. За її спиною від верстату відвалилась частина механізму.

- Агов! Агов!!! Я відчуваю, що мій рот розкритий, і кричить, - втрутився Вернигора. – Невже назовні нічого не чутно?!

- Кішки, - сказала Сахариса. – Багато хто любить кішок! Зображення кішок. Історії про кішок. Я над цим давно думала. Його можна назвати… «Світ кішок».

- Плюс «Світ жінок» і «Світ чоловіків»? «Світ в’язання»? «Світ печива»?

- В мене була ідея «Друг господарки», але, мушу визнати, твоя пропозиція все певним чином закільцьовує. Кільця… гаразд, потім. Крім того, в місті багато гномів. Ми могли б випускати журнал і для них. Наприклад… що в цьому сезоні носять гноми, котрі  слідкують за модою?

- Кольчуги й шкіру, - автоматично відповів Вернигора. – Та про що ви?! Ми завжди носимо кольчуги й шкіру!

Сахариса не звернула на нього уваги. Вернигора зрозумів: ці двоє перебували у власному світі. І він більше не мав нічого спільного з реальністю.

- Це буде даремна витрата, - сказав Вільям. – Я маю на увазі, витрата слів.

- І що? Запаси слів безмежні, - Сахариса погладила його по щоці.  – Думаєш, слова, які пишеш ти – навіки? Аж ніяк. У цій газетній справі слова… вони живуть день, максимум – тиждень.

- А потім їх викидають, - сказав Вільям.

- Щось, може, й залишається. В головах.

- Життя газети кінчається зовсім не там, де голова, - сказав Вільям. – Швидше, цілком навпаки.