Слава ЗСУ!

- Навіщо? Ми ж ні в чому не винні, чи не так? – сказав Вернигора.

- Будь ласка, просто зробіть це, - Вільям зім’яв шпальту в грудку, кинув її на лаву й рушив у напрямку верстата.

  Сахариса знайшла його тільки за кілька хвилин. В будь-якій друкарні є маса закутків, що зазвичай використовуються тими, чия робота вимагає регулярних перекурів. Вільям сидів на стосі паперу, дивлячись у нікуди.

- Ти ні про що не хочеш поговорити? – спитала вона.

- Ні.

- Ти знаєш, хто такі ці змовники?

- Ні.

- В такому разі, чи правильно буде сказати, що ти підозрюєш, хто такі ці змовники?

Він гнівно поглянув на неї.

- Ти що, відпрацьовуєш на мені техніку інтерв’ю?

- Тобто мені можна відпрацьовувати її лише на інших? Не на тобі? – сказала вона, сідаючи поруч.

Вільям бездумно натиснув кнопку «Смартгону».

- Бжжжжж… правда взує одну ногу…

- Ти не в найкращих стосунках із батьком, та… - почала Сахариса.

- Що мені робити?! – скрикнув Вільям. – Це його улюблена приказка. Він твердить, що вона доводить, наскільки люди люблять бути обдуреними… І ті негідники переховувались у нашому будинку. Він по вуха в цій справі!

- Так, але, можливо, він робив це в інтересах когось іншого…

- Якщо мій батько бере в чомусь участь, то він – головний, - рівно сказав Вільям. – Якщо ти цього не знаєш, ти не знаєш де Вордів. Якщо ми вступаємо до якоїсь команди, то лише як капітани.

- Але хіба це не глупство – дозволити їм використовувати власний будинок…

- Ні, це просто дуже-дуже велика самовпевненість, - сказав Вільям. – Розумієш, ми завжди мали привілеї. Це слово перекладається як «приватний закон». І саме так воно і є. Він просто не може уявити, щоб за нього взялися згідно зі звичайним законом. Він не вірить, що по нього можуть прийти, а якби це сталося, він би кричав і гримав доти, доки вони не пішли б назад. Це традиція де Вордів, і ми в цьому таки справні. Гримати на інших, робити все по-своєму, ігнорувати правила. Це – шлях де Вордів. Звісно, не рахуючи мене.

Сахариса старанно втримала вираз обличчя незмінним.

- І я цього не чекав, - завершив Вільям, крутячи скриньку в пальцях.

- Ти казав, що хочеш дізнатися всю правду, чи не так?

- Так, але не цю! Я… мабуть, я десь помилився. Мабуть. Мабуть. Навіть мій батько не міг вчинити такий… таку дурницю. Мені треба дізнатись, що сталось насправді.

- Ти ж не збираєшся з ним побачитись? – спитала Сахариса.

- Збираюсь. Він, напевне, вже знає, що все скінчено.

- Тоді ти маєш узяти когось з собою! 

- Ні! – відрубав Вільям. – Послухай, ти не знаєш, що являють собою батькові приятелі. Їх виростили зі звичкою наказувати, і вони знають, що перебувають на правильному боці, бо їхній бік правильний за визначенням, а якщо їх загяняють у кут, вони перетворюються на кулачних бійців – хіба що так і не знімають рукавичок. Вони – вар’яти. Вар’яти й гопники, гопники, причому гопники найгіршого штибу, бо вони – не боягузи, і якщо ти піднімаєшся проти них, вони тільки б’ють сильніше. Вони виросли в світі, де той, хто створював їм досить великі проблеми, просто… зникав. Гадаєш, найнебезпечніші в місті райони – це райони на кшталт Трійчатки? Ти не уявляєш, що коїться на Печерицях! І мій батько – один із найгірших. Проте ми – одна сім’я. У нас…  прийнято піклуватися про сім’ю. Тому мені нічого не загрожує. Лишайся тут і допоможи з випуском, гаразд? Напівправда краще, ніж нічого, - додав він гірко.

- Що відбуватись? – спитався Отто, що підійшов саме в ту мить, як Вільям вийшов з друкарні.

- О, він… пішов у гості до батька, - промовила Сахариса, все ще вражена почутим. – Той, схоже, не дуже добра людина. Він був дуже... сердитий на нього. І дуже засмучений.

- Звиняйте, - почули вони. Дівчина обернулася, але поруч нікого не було.

Невидимий співрозмовник зітхнув.

- Ні, внизу, - сказав він.

Вона опустила погляд на неоковирного рожевого пуделя.

-  Не будемо заморочуватись, - сказав він. – Так-так, собаки не розмовляють. Правда, одного ви чуєте. Що ж, мабуть, ви телепати. Отже, з цим розібрались. Я не міг вас не підслухати, бо я вас слухав. Той хлопець лізе в біду, еге ж? Я біду нюхом чую…

- Ви – якийсь із видів перевертнів? – поцікавився Отто.

- Авжеж, точно, і при повному місяці я роблюсь дуже кудлатий, - нетерпляче сказав пес. – Тільки подумайте, як це заважає моєму особистому життю. Отже…

- Але собаки й справді не розмовляють, - почала Сахариса.

- От лихо, лихо, лихо, - промовив Гаспид. – Хіба я сказав, що вмію розмовляти?!