знайди книгу для душі...
- Пане де Ворде, схаменіться! – вигукнула пані Секретова.
Пан Хилько ледь устиг вихопити з-під пана Вітренка своє тістечко.
- Мені дуже шкода, пані Секретова, - сказав Вільям, усе ще тримаючи чоловіка, що борсався в його руках. – Але я хочу знати все, що знають усі, і знати, звідки вони це знають. Пане Вітренко?
- Кажуть, що він має, ну, дівчину високого становища з Убервальду, - прохрипів пан Вітренко. – І я був би радий, якби ви відчепилися!
- Це все? І що ж у цьому ганебного? Убервальд – дружня нам країна!
- Так, але… так… але кажуть…
Вільям розтиснув пальці. Вітренка відкинуло назад на стілець, але Вільям, важко дихаючи, лишився стояти.
- Ось що: статтю в «Часі» написав я! – видихнув він. – І написане там сказано мною! Мною! Бо це я здобуваю новини, і я перевіряю їх, і деякі любителі слова «мля» мене за це ледь не вбили! Я – не перший-ліпший хлопець з вулиці! Я не вигадую ідіотських чуток! Подумайте про це, коли спробуєте ще раз ляпнути своє «кажуть»! А я за годину мушу бути в палаці, щоб зустрітися з командором Ваймзом і Патрицієм, хто б ним не був, і дати всьому цьому раду! Це буде не дуже приємно, але я мушу це зробити, бо хотів, щоб ви знали про те, що важливо! Вибачте за чайничка, пані Секретова – впевнений, його можна полагодити.
В раптовій тиші пан Хилько підняв газету і спитав:
- Це ви написали?
- Так!
На Вільяма посипався град запитань.
- Я… е-е-е… думав, що для цього знаходять спеціальних людей…
- Ніхто нікого не знаходить. В газеті працюю я і ще одна дівчина. Все пишемо ми!
- Але… хто каже вам, про що писати?
- Ми просто… вирішуємо.
- Е-е-е… а правду пишуть про великі срібні диски, котрі крадуть людей?
- Ні!
На Вільямовів подив, руку підняв навіть пан Стельмах.
- Так, пане Стельмах?
- У мене серйозне запитання, пане де Ворде. Оскільки ви знаєте ситуацію зсередини…
- Так?
- Чи маєте ви адресу того чоловіка з кумедними овочами?
Вільям і Отто були на місці за п’ять хвилин десята. Під брамою був невеличкий натовп.
Командор Ваймз стояв на подвір’ї, розмовляючи з Підступпом та кількома головами Гільдій. Побачивши Вільяма, він безрадісно посміхнувся.
- Ви запізнюєтесь, пане де Ворде, - сказав він.
- Я прийшов завчасно!
- Я про розвиток подій.
Пан Підступп прочистив горло.
- Пан Нікчемський надіслав записку, - сказав він. – Як виявилось, він захворів.
Вільям розкрив записник.
Голови Гільдій втупились у нього. Він завагався. Та раптом невпевненість випарувалась. «Я – де Ворд, - подумав він. – Не смійте дивитись на мене спогорда! Вам доведеться іти в ногу з «Часом». І зараз я вам…».
- Записку підписала його матінка? – спитав він.
- Не зовсім вас розумію, - сказав адвокат, але кілька з лідерів Гільдій відвернулися.
- Гаразд, що ж усе це значить? – спитав Вільям. – У нас немає влади?
- На щастя, - сказав пан Підступп з виглядом людини, запротореної до одномісного пекла, - Правитель Ветерані почувається значно краще і збирається повернутись до своїх обов’язків завтра.
- Даруйте, йому дозволено все це записувати? - спитав пан Дауні, голова Гільдії найманців, коли Вільям зробив нотатку.
- Дозволено від кого? – спитав Ваймз.
- «Ким», - виправив Вільям пошепки.
- Ну, він же не може записувати все, що завгодно? – сказав Дауні. – Що, як він записуватиме те, що ми не хотіли б дозволити йому записувати?
Ваймз подивився Вільямові просто в очі.
- Закон цього не забороняє, - сказав він.
- Отже, пане Дауні, Правитель Ветерані не піде під суд? – спитав Вільям, секунду подивившись у вічі Ваймзові.
Дауні розгублено повернувся до Підступпа.
- Він може мене про це питати? – спитав він. – Отак підійти й запитати щось таке?
- Так, ваша вельможносте.
- Я повинен відповідати?
- За даних обставин його запитання обгрунтоване, але ви не зобов’язані давати відповідь.
- Ви хотіли б зробити заяву для громадян Анк-Морпорку? – ввічливо спитав Вільям.
- Ми хотіли б, пане Підступп? – спитав Дауні.
Пан Підступп зітхнув.
- За даних обставин, ваша вельможносте, це було б доцільно.
- Ох, добре, ну що ж: суду не буде. Що цілком зрозуміло.
- І його не милуватимуть? – спитав Вільям.
Вельможний Дауні обернувся до Підступпа, котрий знову тихенько зітхнув.
- Знов-таки, ваша вельможносте, за…
- Добре, добре… Ні, йому не потрібне помилування, оскільки цілком ясно, що він цілком невинуватий, - роздратовано сказав Дауні.