Слава ЗСУ!

- Чи вважаєте ви, що це стало ясно завдяки прекрасній роботі командора Ваймза та його самовідданих підлеглих, проведеній з невеликою допомогою газети «Час»? – спитав Вільям.

Вельможний Дауні отетерів.

- Я так вважаю? – пробелькотів він.

- Думаю, ви могли б так вважати, ваша вельможносте, - вичавив Підступп, остаточно поринаючи в меланхолію.

- О. Тоді вважаю, - сказав Дауні. – Так.

Він витягнув шию, щоб побачити, що пише Вільям. В свою чергу, Вільям краєм ока спостерігав за виразом обличчя Ваймза. Цей вираз являв собою дивну суміш захоплення та гніву.

- Чи можете ви, як офіційний представник Ради Гільдій, заявити про винесення заохочення командорові Ваймзу? – спитав Вільям.

- Хвилину, я… - почав Ваймз.

- Навпевне, так, авжеж.

- Гадаю, грамоту чи Медаль Варти буде вручено якнайближчим часом?

- Послухайте… - сказав Ваймз.

- Дуже, дуже можливо. Дуже можливо, - сказав вельможний Дауні, кінцево зметений вітрами змін.

Вільям надзвичайно скрупульозно записав, і закрив блокнот. Серед оточуючих одразу запанувала атмосфера полегшення.

- Дуже дякую, ваша вельможносте, пані та панове, - життєрадісно сказав він. – О, пане Ваймз… У нас із вами є теми для обговорення?

- Не зараз, - прогарчав Ваймз.

- Чудово. Мені саме час іти писати текст, тож дякую всім ще…

- Ви, звісно, покажете цей… текст нам – перед тим, як ставити його в газету? – спитав пан Дауні, беручи себе в руки.

Вільям загорнувся у своє нахабство, як у плащ.

- Гм, ні, не думаю, ваша вельможносте. Бачте, це – моя газета.

- Він може..?

- Так, ваша вельможносте, може, - сказав пан Підступп. – Боюся, може. Свобода слова є однією з прекрасних давніх традицій Анк-Морпорку.

- О небо, справді?

- Так, ваша вельможносте.

- І як же вона вижила?

- Точно не знаю, ваша вельможносте, - сказав Підступп. – Але пан де Ворд, - додав він, дивлячись Вільямові у вічі, - безумовно, не відступиться від своєї звички підривати стабільність у нашому місті.

Вільям ввічиливо усміхнувся йому, кивнув усім іншим і рушив через подвір’я до виходу на вулицю. Тільки опинившись на безпечній відстані, він нарешті розреготався. 

Минув тиждень. Це був тиждень, насичений подіями, що не стались. Навіть пан Влизько з Гільдії граверів не заявив жодного протесту. Вільям замислювався, чи не внесли його в папку під грифом «Не звертати уваги». Зрештою, ті, кому слід, могли зробити висновки; Ветерані явно заборгував перед «Часом», і навряд чи хтось прагнув стати сплатою цього боргу…

З Варти не приходили теж. Поблизу друкарні, щоправда, постійно трудилися значно більше підмітальників, ніж зазвичай, але коли Вільям послав сотню доларів Гаррі Королю (плюс букет пані Король), бруківка на вулиці Осяйній сяяти негайно перестала.

Вони переїхали до нового приміщення, розпочавши в старому ремонт. Домовитись із паном Сирником було легко. Він прагнув лише грошей. З такими немудрованими людьми завжди знаєш чого чекати, навіть якщо й мусиш при цьому щохвилини перевіряти, чи на місці твій гаманець.

Приїхав новий верстат – і гроші, як завжди, дозволили зробити це майже без тертя. Гноми вже навіть встигли його помітно переробити.

Нова повітка була меншою за попередню, проте Сахариса таки примудрилась відгородити крихітного закапелка для редакторів. Вона розмістила там вазон та вішалку, і з невимовним захватом говорила про простір, який буде в їхньому розпорядженні після закінчення ремонту в старій типографії. Але Вільям знав, що скільки би простору там не було, його буде замало. Верстальники завжди схильні вбачати в підлозі просто велику відкриту шухляду для паперів.

У нього був і новий стіл. Власне, це було щось більше за стіл: це був породистий антикварний стіл зі справжнього горіха, обитий шкірою, з двома чорнильницями, силою-силенною шухлядок та породистим шашелем. За подібним столом справді можна було писати.

Шип для паперів вони не купували.

Вільям саме вдумливо перечитував листа з Анк-Морпорської Ліги захисту моралі, коли його змусило підвести погляд відчуття, ніби поруч хтось є.

Сахариса завела до повітки купку дивакуватих незнайомців. Втім, за пару секунд він упізнав серед них покійного пана Геральді, чия дивакуватість була йому вже знайома.

- Пам’ятаєш, ти казав, що нам треба залучити побільше авторів? – звернулась до нього Сахариса. – Пана Геральді ти знаєш, а це пані Тіллі… - маленька сива пані зробила реверанс, - вона обожнює котів та особливо жорстокі вбивства. А пан О’Бісквіт, - це був довгоногий та довгорукий молодик, – приїхав аж із Форексу, й шукає підробітку, щоб дістатися додому.