Слава ЗСУ!

- Бачиш, Чарлі, ти все-таки непересічна людина, – сказав пан Шпилька. – І коли все скінчиться, тобі доведеться на певний час зникнути з очей.

- Ага, - підтвердив пан Тюльпан з-за хмари білого порошку. В повітрі розплився різкий запах нафталіну.

- Добре, але чого ж тоді ви мене викрали? Зачиняю крамницю, і тут – бах! А ще ви прикували мене до стінки.

Пан Шпилька вирішив змінити тактику. Як на людину, що перебувала в одному приміщенні з паном Тюльпаном, Чарлі забагато сперечався – особливо якщо врахувати, що пан Тюльпан уже наполовину спорожнив кисет нафталіну. Пан Шпилька широко всміхнувся ув’язненому.

- Ми не повинні жити минулим, брате, - сказав він. – Бізнес є бізнес. Все, що нам потрібно – це кілька днів твого часу, після чого ти отримуєш гроші та – сподіваюсь, це для тебе важливо, Чарлі! – та життя, щоб ними насолоджуватись.

Проте Чарлі твердо вирішив пробитися в чемпіони з нетямущості.

- А як вам знати, що я нікому нічого не розповім?

Пан Шпилька зітхнув.

- Ми тобі віримо, Чарлі.

До викрадення його співбесідник володів невеликою крамницею у Псевдополі. Власники невеликих крамниць повинні мати кебети, хіба ні? Принаймні, коли треба було обрахувати клієнта, їхні мізки були гострі, як ножі. Ось тобі й фізіогноміка, подумав пан Шпилька: цей невдаха зійшов би за Патриція навіть у денному світлі, але в умовах, у яких Ветерані вже давно прорахував би всі хоч скількись імовірні варіанти розвитку подій, Чарлі серйозно тримався думки, що може зберегти собі життя, мало того – перехитрувати пана Шпильку. Він всерйоз намагався хитрувати! Він сидів за кілька футів від пана Тюльпана – особи, що старанно заправляла ніздрі порошком від молі – й при цьому намагався бути підступним. Це навіть заслуговувало на повагу.

- Мені треба повернутись до п’ятниці, - сказав Чарлі. – Усе ж завершиться до п’ятниці, правда?

Повітка, що її винаймали гноми, протягом свого нужденного життя була і кузнею, і пральнею, і ще десятком інших підприємств. Востаннє вона була майстернею з виготовлення коників-гойданок, організованою черговим невідомим, що на світанку своєї бізнес-кар’єри переплутав потенційний Великий Прорив з неминучим Великим Провалом. Під однією зі стін досі вивищувались аж до бляшаної покрівлі штабелі коників-недоробків, котрих панові Сирнику так і не вдалося продати, щоб відшкодувати несплату оренди. Там же була й полиця з іржавими бляшанками для фарб, у яких костеніли забуті пензлі.

Верстат займав центр підлоги; біля нього працювали декілька гномів. Вільям і раніше бачив подібні верстати: їх використовували гравери. Цей, одначе, мав унікальні риси. Майже стільки ж часу, як і над роботою з верстатом, гноми проводили над його вдосконаленням. На пристрої постійно з’являлися нові коліщата, до роботи включалися все нові приводні паси – верстат ріс щогодини.

Вернигора порався біля кількох великих похилих скринь, кожна з яких була всередині розокремлена на кільканадцять відділень. Вільям поспостерігав, як руки гнома майорять над пеналами зі свинцевими літерами.

- Чому для «а» пенал більший?

- Бо ми її найбільше використовуємо.

- І саме тому він – посередині скрині?

- Так. Потім – «о», потім – «н»...

- Гадаю, навряд чи багато хто здогадався би поставити в середину саме «а».

- Ми поставили.

- Але у вас більше «л», аніж «у». А «у» - це ж голосна, їх самих по собі менше, тож вони мають зустрічатись частіше...

- В мові більше «л», ніж ти думаєш.

В іншому куту кімнати опецькуваті пальці Каслонга танцювали над його власним набором пеналів з літерами.

- Практично можна прочитати, що він складає... – почав Вільям.

Вернигора підвів очі. Його погляд на якусь мить прикипів до рук співробітника.

- За-роб-ляй-те... у віль-ний час. Схоже, пан Нудль знову взявся за своє.

Вільям знову подивився на набори літер. Безумовно, перо для письма потенційно містило в собі все, що ним можна написати. Він міг це зрозуміти. Але це було правдою лише з дуже теоретичного боку – з безпечного боку. А от усі ці буденні шматочки свинцю виглядали загрозливо. Здавалось, вони застерігають: тільки склади нас – і ми будемо всім, чим захочеш. Ми можемо бути навіть тим, чого ти не захочеш. Ми можемо скластись у що завгодно, і вже напевне можемо скластися в знак біди^{6}.

Заборона на типографський шрифт, власне, не була законом як таким. Але Вільям знав, що ідея типографії не припаде до смаку граверам, бо світ їм подобався таким, як є, красно дякуєм. Правителеві Ветерані вона, кажуть, не подобалась, бо зайві слова лише збивають людей із пантелику. І вона не подобалась чаклунам та жерцям, бо слова були надто важливі для світобудови.

---

  6 Англійське «spell» із давніх часів означає «писати», «письмо» або «почерк» - і, водночас, «закляття», «заклинати», «зачакловувати». В англомовній літературі цей факт широко використовується уже хтозна-скільки століть. От і Вільям побоюється, що літери можуть «написати» - тобто «начаклувати»! - біду.